розділ 12

Чому може навчитися справжня благородна дівчина, коли перед нею кладуть миску з помаранчевим чимось, котре виявляється кабаковим супом, під котрим заховали (втопили, як сказала Масіна) кілька шматків м’яса і шматок традиційної перченої ковбаски. Традиційної для кого, пані компаньйонки не уточнили. Мабуть дівчата одразу повинні були здогадатися і навіть не пробувати ту ковбаску їсти. Бо поєднання смаку її безкінечного списку приправ з підсолодженим для якихось зелених демонів кабаком — та мабуть навіть сирий слимак був би менш гидотним.

А компаньйонки, зарази такі, посміхалися.

Особливо широкі їх посмішки стали, коли кілька дівчат вгризлись в ковбаску, наївно думаючи, що краще вже їсти її, ніж явно недосмажене і чомусь кисловате м’ясо перемазане кабаком. Угу, перемазана ковбаска, то ж чудо, який делікатес.

Найрозумніші дебютантки, котрим зранку ніхто не приніс печива, а з вечора вони самі нічого не принесли з кухні, тихо виловлювали з миски кабак вилкою і їли тільки його. Бо хіба можна довіряти жабам, котрі вже намагалися годувати гидотою?

Алері відкусила від м’яса шматочок з цікавості і відразу зрозуміла, що цей смак ніколи не стане для неї улюбленим, та навіть терпимим. Ковбаску навіть розшукувати не стала.

— Всі ви можете вийти заміж на послів, іноземців, мандрівників, — приступила до обіцяної лекції одна з компаньйонок, коли погляди дівчат, в більшості котрих світилася обіцянка зробити щось недобре, зібралися на цих мучительках. — І ви маєте розуміти, що їжа, котра зустрінеться вам на шляху, може бути яка завгодно.

— Угу, прямо на дорозі буде валятися, — тихенько сказала Алері.

Масіна поряд фиркнула, а дівчина з іншого від Алері боку закашлялася і щось виплюнула в серветку, вдало скориставшись можливістю.

Бабуся, котру нарешті всадовили і навіть всучили тарілочку з якимось тістечком, слухала з великим інтересом. І навіть кивала, знущально так.

— Для багатьох народів відмова від їжі не аби яка образа, — продовжила лекцію компаньйонка. — Колись навіть війна почалася, коли один з королів Ацхалта відмовився їсти традиційних смажених болотних ящірок. Бо вони йому дуже смерділи. Ні, вони дійсно смердять, але сказати таке королю Вирта, котрий тих ящірок їв з самого дитинства, причому не тільки на свята. Не можна було так.

— Особливо не можна було говорити, що жеруть таке тільки свині, — прошепотіла Масіна, мабуть знала цю чудову історію.

Ще декілька дівчат почали кашляти. Одна зі стогоном, що їй погано, відсунула від себе миску і стала пити воду, мабуть вирішила таки втопити кляту ковбаску. Але компаньйонки не зважали, їм потрібно було розповісти про всі можливі труднощі з їжею майбутнім дружинам послів.

— А на островах Жишцу їдять паростки червоної пальми, котрі маринують в сечі місцевого виду коней. Вони в них такі маленькі, зі смугастими шиями, — з явною насолодою сказала поважна жінка і когось, судячи зі звуків, таки знудило. А епідемія кашлю ширилась і росла.

— А кочівники Пасданської напівпустелі кладуть під пітники листи капусти і теж їх їдять, для них то неабиякий делікатес, — згадала Алері історію, котру розповідав батько. — І те навіть смачно. А їх сусіди теж такі листи люблять, тільки вони їх солять менш екстремальним способом.

— Ов, — застогнала якась дівчина справа. Чи почула, чи вирішила, що саме час зобразити помираючу і сподіватися, що віднесуть до лікарів, а ті нарешті по-людськи нагодують.

— Так що кожна поважаюча себе благородна пані має вміти їсти все, що подають. Посміхаючись господарям і дякуючи кухарам, якщо так прийнято. Ви не маєте права ганьбити рідне королівство і своїх батьків. І якщо ви навіть традиційний маржійський суп не можете з’їсти з гідністю, то вам зарано розпочинати доросле життя.

— Та я краще облисію, ніж вийду заміж за якогось дурного посла! — з відчаєм сказала котрась дебютантка, і Алері ледь їй не зааплодувала.

— А на десерт у нас сьогодні традиційна випічка з водорослей. Хто вгадає традиції якого народу ми вшануємо, отримає чудовий подарунок.

— Хворобу шлунку на півжиття, — пробурмотіла Алері. Ну, не змогла втриматися. Вона якраз знала, що то за випічка. В неї батько мандрівник. І він розповідав колись яким саме чином примудрився запхати в чобіт те чудо-печиво, через котре на ранок відчуваєш себе так, наче тебе надумали отруїти і майже з тим справились.

— Хм? — глянула на неї Масіна.

— Якщо справжнє, ми тут всі до весни зляжемо, — пояснила Алері. — Воно як миш’як, пахне часником і привчаються до нього з дитинства, починаючи з крихітних порцій. Вважається, що воно додає мужності хлопчикам і краси дівчатам.

Масіна нахмурилась, повернулася до сусідки і прошепотіла їй, що воно таке. Та подумала і передала цю інформацію далі. І десь на шляху до кінця стола ця інформацію спотворилася настільки, що якась діва, статями схожа на героя балади, котрий самостійно півроку втримував фортецю на перевалі, скочила на ноги і недобре прогуділа:

— Ви нас отруїти надумали, курки обскубані. Хочете, щоб я не потрапила на бал?! Ах, ви…

І схопивши миску з диво-супом вона запустила її в політ. Добре так запустила. Нещасна компаньйонка, котра отримала нею в живіт, зігнулася, подавившись розповіддю про ту саму красу для дівчат, котрою обдаровує печиво з водоростей.

— Та як ви? — спробувала поцікавитись чимось загадковим ще одна компаньйонка і наступна миска розбилася об стіну ледь не в неї над головою.

І інші голодні і злі дебютантки не витримали, теж похапала, що під руку трапилося і стали закидати тим в мучительок. Алері, побачивши, як бабуся розумно пірнула під стіл, смикнула Масіну і зробила те ж. Під столом виявилося навіть затишно. Над ним щось розбивалося, хтось кричав і обіцяв страшне, але розгулятися те повстання не встигло. Все раптом взяло і закінчилося, мов відрізало. Тільки кроки чулися.

— Вилазим? — спитала Масіна.

— Щось не хочеться, — признала Алері.