8 (2)

Сидіти в кріслі за невеликим столиком було затишно і Алері почала дрімати, мало прислухаючись до того, що розповідає суворий голова тіньової варти. В цій вітальні взагалі було затишно. Потрапили вони в неї через потайний хід, трішки постояли, як потім виявилось, очікуючи поки з-за одних з дверей вийде Марек, трішки поговорили.

І ось тепер вона сидить в зручному кріслі. І навіть не одразу зрозуміла, що ця вітальня належить одній з принцес. А Марек, привітний такий, взагалі її чоловік.

От іще, розуму, як в тої польової миші. Навіть не вклонилася, як мала.

Зітхати про свою пропащу долю було пізно. Просити вибачення? Чомусь здавалося, що цей чоловік просто посміється. Судячи зі всього він взагалі дуже нетиповий чоловік принцеси. І де вона його знайшла? Алері зі своїми проблемами геть усе пропустила, тільки й чула, що в столиці, прямо в палаці впіймали якусь дуже страшну відьму, котра ледь не повбивала геть усіх. Може навіть усіх в королівстві.

Схоже, палац тут взагалі не найбезпечніше місце. Розводять всіляке небезпечне, потім в світ випускають.

— І дебютантками годують, — пробурмотіла дівчина. Тихо-тихо, але обидва чоловіки почули і Алері відчула себе такою ідіоткою.

— До чогось додумались? — спитав Марек і подивився на тіньовика. — А то наш Сокіл, схоже, чує відголосок присутності, може навіть відголосок взаємодії захисту палацу з тією присутністю. Якщо так, цікаво, чому взаємодія така дивна. Бо виходить, що захист вашу димку небезпечною не вважає. Але присутність регеструє… треба придворним магам по головах надавати. Хоча вони, напевно, вважають, що котрась з дівчат родовий артефакт приперла. З тих, з котрими її предки приїжджали не раз. Хм… треба подивитися в архівах, чи дійсно такого ні в кого нема, а то розводити паніку зарання, то таке.

Він позіхнув, потягнувся, покрутив головою туди-сюди.

— Не думаю, що так все просто. І про артефакти повідомляли зарання. В мене цілий список є, — не погодився тіньовик.

— Забули. Хм… може навіть забули, що то артефакт, чого тільки в благородних сімействах не буває. Помер черговий зберігач таємниці, нікому не сказав і якусь убивчу штуку носить на пальчику чи зап’ястку ніжна діва, бо вважає, що воно приносить удачу під час пошуку нареченого.

— Ще цього не вистачало, — пробурмотів тіньовик. Помасував скроні, видихнув. — Ненавиджу свята.

— Угу, вони тут такі веселі, особливо в палаці. Але в межах норми, можеш мені повірити. Був я якось тілоохоронцем одного принца, він підозрював, що його родичі вбити хочуть. Ну, принц там був так собі, не найкраща людина світу. Але вони там всі такі, причому традиційно. І ось я його тілоохоронець, а там весну прийнято святкувати. Перше зерно на землю кидати, всім двором для цього до спеціального поля їздять, під дощем, в багнюку. Те зерно змиває в річку потоками води. Ми стоїмо. Нещасний божественний голос ледь сміх стримує і белькоче про щастя, котре точно прийде. Так не повіриш, поки стояли, фаворитку брата того принца хтось втопити примудрився і ніхто не помітив, поки і її течією по полю до річки не потягнуло. Потім ще вирішили, що сама впала і втопилася. Ну, дивні вони якісь. А за час свят, їх там всього три дні, ледь не половину палацу перетруїли, підозрюю, що намагалися того принца, чия фаворитка втопилася, вбити. А зрештою стелю на голову королю впустили, але він виповз з-під завалів, злий, як щур, в котрого кіт хвоста відгриз, і ледь не прибив іншу половину придворних, не розбираючись.

— І хто вбивця? — спитала Алері, котрій бути в палаці після цієї розповіді хотілося ще менше. І чого поперлась?

— Поняття не маю. Я коли поїхав, все ще розбиралися. До іноземців почали прискіпуватися. Та й мій принц вирішив, що до рогатих кроликів той спадок і те королівство, котре не вилазить з бунтів, хвороб і інших веселощів, і втік кудись на південь. От вміють люди веселитися, свята влаштовувати. А тут що? Була одна відьма і та ненормальна.

Марек зітхнув. Тірен дивився на нього так, наче точно був впевнений — чоловік принцеси знущається і не приховує цього. Алері впіймала себе на тому, що порівнює їх. Один крига, інший теплий вітер, не інакше.

— То якщо і артефакт, то якийсь невідомий, — нарешті сказав тіньовик, вирішивши повернутися до теми розмови.

— Котрий хтось звідкись привіз. Чи комусь подарували. Чи підкинули, знаючи що нічого доброго з того не вийде.

— Чи сам новий власник вкрав, не знаючи що. Чи чиясь молода дружина привезла сімейну цінність, котру передавали від матері до дочки і ця цінність нарешті до столиці доїхала. Та придумати можна що завгодно. А ось що воно таке? Може дійсно пустельний дух.

— Ні. Ефекти не ті, можеш мені повірити. Хоча може й дух, тільки не пустельний. Місцевий. Старий, хитрий, виживає добре, якщо не тисячоліття. І дуже злий, бо якийсь недоумок колись його до якогось предмета прив’язав, чи до сім’ї, бо ж нікому більше за юними дочками дивитися, щоб з коханцями не повтікали…

— Компаньйонки тут взагалі якісь дивні, — сказала Алері і кивнула.

— Хм, а може в чиїсь бабусі прокинулась відьма від переживань за улюблену онуку? — спитав тіньовик.

— Відьму б помітили, у нас експерти є. Хіба що вона вдома залишилася, відправивши з онукою перше, що під руку трапилось. Правда, я нічому не здивуюся. Прадід нашого короля був такий ідіот. І відьми йому саме зло злюще, і школи магії не те вивчають, і сімейні особливості дару страшна небезпека. Пам’ятаєш, як захист того посла скрутив, бо він надто сильний стихійник? Може взагалі ваше дзижчання і димка — реакція на чийсь дар. Може навіть віддалена, луна своєрідна. Людина годину, як вже пішла собі з місця, де доволі довго стояла, а воно нарешті відреагувало, бо чийсь учень щось триста років тому не доробив. Цей клятий захист взагалі треба весь перетрусити.

Алері зітхнула. Насправді через те, що і на її таємницю захист може якось реагувати, а вона й не помічає. А потім її по тій реакції вислідять і взагалі.