розділ 8

— О, хатайца! Титбеш!

Алері трішки подумала і вирішила, що гарно падати на підлогу все-таки не варто. І з торби все може висипатись, і формена сукня опинитися на виду, та й лежати на тім куцім килимі мабуть незручно. Так що вона тихенько видихнула і зобразила поклон, наскільки могла. Бо за одну руку її все ще тримав голова тіньової варти, якийсь там Сокіл, щоб його горобці заклювали, а другою вона притримувала їжу.

— Афді, — видихнув життєрадісний чоловік, котрого побачити в цьому палаці Алері точно не очікувала.

Колись давно-давно, іще маленькою дівчинкою, вона їздила разом з батьками до людей, котрі живуть на вузькій смузі між пустелею і морем. Вони себе ще якось дивно називали і були впевнені, що їх праматір була наполовину духом пустелі. Не тим піщаним, котрому лиш би когось зжерти. А справжнім, ледь не богом, тільки наполовину чомусь.

Ті люди дивно одягалися. В них були дивні зачіски. А іще дуже дивна магія, котра робила їх більше, ніж вони були. Маленька Алері те просто бачила і не розуміла, чому не бачать інші. І не питала про це тільки тому, що мамі пообіцяла. І ось зараз вона знову побачила людину, навкруги котрої зі світла, тіні, якихось незрозумілих блискіток, шматків туману і навіть крихітних, як попіл, піщинок сплітався силует велетня зі списом. На голові велетня був ікластий череп, плечі прикривав важкий темний плащ, тіло, до кінчиків пальців ховалося під сплетеними зі шкіри обладунками, прикрашеними металевими квадратами. І стань цей велетень більш матеріальним, половину палацу точно розлякає. Такий він суворий на вигляд.

А чоловік усміхнений, дивиться прямо, з цікавістю, і від нього якесь заспокійливе тепло навкруги розходиться.

— Ти це де пустельницю взяв? — спитав на зрозумілій мові, і Алері врешті здогадалась, що він намагався привітатися, просто в нього не дуже схоже вийшло. А може це вона так погано пам’ятає слова, котрі часто говорила мама.

— Пустельницю? — перепитав тіньовик і подивився на Алері так, мов сподівався на її місці побачити щось інше.

— Сонну і перелякану причому, — додав чоловік і знову посміхнувся, якось дуже заспокійливо.

— Я не перелякана, — навіщось стала сперечатися Алері. І от хто її за язика тягне?

— Ти з нею обережно. А то знаю я таких ніжних і прекрасних дочок пустельників. Як схопить палицю, як прикладе по голові, отямишся, ні грошей, ні запасів води, ні мапи зі скарбом.

Тіньовик знову подивився на неї з цікавістю.

— Моя мама… — спробувала щось загадкове пояснити Алері.

— Палицею? — перепитав Тірен.

— Добре, якщо не списом. Вони там всі войовничі, жінки просто маскуються під ніжні квіточки, а насправді як ті мілкі зубасті ящірки. Відкусить шматок ноги і чкурне між пальцями, тільки відвернешся, а вона вже з подружками приперлася. І навіть не чекають поки ти здохнеш.

— Які в тебе цікаві пригоди були, — з дивним сумнівом пробурмотів тіньовик.

— Я не харса! — образилась Алері. — І нікого я не б’ю.

— Угу-угу, — пробурмотів Тірен.

— Якщо мене не лякати, — признала очевидне Алері. Їй зараз хотілося опинитися десь далеко-далеко. А краще закопатися під землю. Бо не можна такій невдасі в королівські палаци приїжджати і щось там намагатися знайти. Ось не можна і все. — А іще вони нас не годують, — сказала не знаючи навіщо.

— Це ви дарма. Я б так не ризикував, — чомусь іще більше розвеселився незнайомець.

— Пфи! — не витримала Алері.

— А так на Арін схожа, — здивувався чоловік.

— Я теж помітив. Ось як тільки вперше почув.

— Так де ти її взяв?

— Бабуся вмовила зустріти і по палацу поводити. Її бабуся давня подруга моєї, — пояснив тіньовик. — Вона дебютантка.

— Напівкровка! — зрадів незнайомець. — А то я думаю, світленька така, тільки очі потрібного відтінку. Відразу видно, обдарована і дуже цінна наречена.

— Марек, чим обдарована? — спитав тіньовик і від нього знову повіяло холодом.

— Магією, чим іще? — аж здивувався він в голосно плеснув в долоні.

Алері від несподіванки підскочила і спробувала висмикнути свою руку з долоні Сокола. А той перестав заморожувати все навколо.

— Контролюй себе. Ти дівчину лякаєш, — пробурчав Марек. — І Арін ще розбудиш. Це вам чогось не спиться. Тобі не здається, що твоя екскурсія по палацу трішки затягнулася? Ти б уже вирішив щось і або повернув дівчину в її покої, або вже до своїх довів.

Алері навіть не знайшлась що на це відповісти, хоча дуже хотілося.

Тіньовик, схоже, теж. Він закрив очі, трішки так постояв, видихнув.

— Дзижчання і тіні, — пробурмотів. — Дзижчання і тіні. Недалеко від дебютанток.

— Якийсь ти сьогодні дивний, — чомусь вирішив Марек. — Ти б виспався, чи що? І поверни вже дівчину, де взяв. А то тримаєшся за неї, як за вияв справжнього в хаосі невідомого. Якір, то звісно добре, але тебе можуть не зрозуміти.

— Дурдом, — нарешті зрозуміла Алері, де саме знаходиться. — І чого мені дома не сиділось? А може я сплю?

Вона з такою надією подивилася на Марека (ну не на злого тіньовика їй дивитися), що йому, здається, стало трішки соромно.

— Добре, — сказав. — Розповідайте, що за дзижчання.