7 (2)

Добрі кухарки назбирали Алері їжі на кілька днів і додали до того добра холодний камінь, щоб ковбаса випадково не зіпсувалася. Якщо враховувати ще й чай, котрий дійсно можна було варити у своїй вітальні, тепер вона точно не пропаде.

Добрий же голова тіньової варти, він же якийсь там Сокіл, вирішив її провести до покоїв. Щоб не заблукала по дорозі. Хоча Алері підозрювала, що він боїться того, що вона по дорозі почне на людей кидатися. Так що вирішив все проконтролювати.

Алері обережно встала, поправила плащ, щоб формена сукня не виглянула випадково занадто сильно, подякувала кухаркам, задерла носа і пішла слідом за Тіреном, притискаючи до живота цінну торбу з продуктами. І в спину вона йому дивилася не через власний поганий характер і не тому, що хотіла допомоги, просто так виходило. Йшов би поруч, вона б не відчувала себе третьою дружиною пустельника, з тих, котрі з верблюдами, шатрами і виточеними з нефриту ідолами тиняються від оазису до оазису, там щось купуючи, там продаючи, а там перевіряючи чиюсь дружину на вірність, якщо вже комусь хочеться ось так зганьбитися.

Алері ловила себе на тому, що дивиться в спину, пряму таку, широкоплечу, старанно відводила очі, намагалася дивитися по боках, а потім якимось чином знову зосереджувалася на чоловікові попереду. Хоч би лікоть запропонував, чи що? З ввічливості. Чи він таким чином перевіряє, чи не чкурне вона в якийсь темний коридор, щоб сховатися в підвалі і зображувати там сумного привида?

Дивак якийсь.

А потім Алері, вчергове з зусиллям перевівши погляд з чоловічої спини на куток в кінці чергового короткого коридорчику, побачила під стелею знайому чорну димку. Вона там наче дихала, то розширюючись і зменшуючись. А ще вона то світлішала, то темнішала. Алері так на це невідомо що витріщилась, що не помітила, що Тірен зупинився і продовжила йти вперед, поки не врізалась в його спину. Відскочила вона, наче обпеклась. Він єдиним рухом, дуже граційно розвернувся і подивився на неї так, наче вона йому в спину отруєним кинджалом ткнула.

— Що?! — рявкнув він, схоже від несподіванки.

У Алері наче ноги до підлоги приморозило і захотілося у всьому покаятися. Знову. Геть у всьому. Навіть в тому, як колись тітці, котра обізвала її підкиднем, накидала на подушку ріп’яхів, не кажучи вже про пошуки заповіту і своє небажання приймати участь в королівських розвагах в цьому клятому палаці. Ледь стрималась.

— Димка, чорна, в кутку, щось магічне, — з зусиллям видавила з себе Алері, старанно не відпускаючи всі інші слова і тримаючись за сумку, як за рятівний канат, котрий кинудли бідному потопаючому з пропливаючого повз корабля.

— Димка? — здивувався він і в нього смикнулась брова вверх. Вийшло навіть мило. — В якому кутку?

— Верхньому, справа коло арки, — з іще більшим зусиллям сказала Алері, хоча хотілося просити пробачення і обіцяти більше ніколи. Невідомо що, але точно ніколи.

Він відвернувся, трохи подивився, куди вона вказала і видихнув:

— Пробачте.

Бажання говорити і каятись пропало так же різко, як і з’явилося. А Алері зрозуміла, що це його магія. Якийсь незвичний дар, як в неї. І він також не дуже його контролювати вміє.

Та як його в тіньову варту при цьому пустили, не кажучи про те, що зробили головою? Вони мабуть тут всі ненормальні.

— Не бачу ніякої димки, — продовжив говорити. — Але чую дивне дзижчання. Не вперше.

— Я теж не вперше бачу, — навіщось сказала Алері, хоча більше всього зараз хотілося підібрати спідниці і справді чкурнути, все одно куди, лиш би подалі від цього чудовиська з його незрозумілою магією. — Коли нас вивели в сад постояти в снігу, воно під стріхою курилось, наче спостерігало, але потім зникло, — пояснила, поки не став розпитувати.

Він тихо лайнувся. Обізвав когось так, що вона, як благородна і ніжна дівиця, мала почервоніти, а може й свідомість втратити. А вона, як дочка своєї мами, витріщилась на нього з цікавістю, тут же себе на цьому впіймала і опустила очі долу.

Ще б рукавом почала прикриватися, дурепа.

— Так… — сказав тіньовик якимось таким тоном, що вона знову на нього витріщилась. — Значить мені дійсно не ввижається.

І звідки такі висновки? Може їм обом ввижається.

— Схоже на пустельних духів. Вони так заманюють, кого звуками, кого міражами, кого лякають, — пробелькотіла Алері, хоча краще б мовчала, чесне слово. Бо не схожа ця штука на духа. Та й не пустеля тут.

— Так… — повторився Тірен, озирнувся, загадково поворушив пальцями і як відрізав: — Мені це набридло! Йдемо!

І перш, ніж Алері встигла хоч якось відреагувати, схопив її за руку і кудись повів. Пручатися було марно, надто він сильний. Влаштовувати магічну битву, та в палаці, та з головою тіньової варти… ні, вона здатна на дивні вчинки, звісно, всі родичі це підтвердять, але ж не настільки. Відвішувати копняка на ходу вона не ризикнула. Кричати і кликати на допомогу — теж. Бо добре, якщо ніхто не прибіжить. А раптом прибіжить? Та краще вже без спідниці посеред вітальні трішки постояти, там хоч в змові проти короля ніхто підозрювати не буде.

Так що Алері йшла, майже бігла, притримуючи свою цінну торбу, і розуміла, що в цьому палаці їй надто не щастить. Краще б дочекалася дядька з заповітом вдома. Так ні, поперлася навіщось.

От якого лисого демона цей Тірен раптом захотів і куди волоче, не питаючи, чи бажає вона там опинитись?