розділ 7

Алері.

Коли ідеш темною-темною ніччю по пустим-пустим коридорам палацу, в котрих тільки час від часу зустрічаються вартові, надто схожі на привидів, найменше очікуєш, що в кінці цього шляху опинишся дійсно в кухні. В затишному відгородженому закутку зі столом, стільцями, явно особистими речами на підвіконні — там навіть скручені в сувої розважальні листочки за два мідяка були. Ну, ті, в котрих малюють кострубаті постаті, одна з котрих явно в сукні, і пишуть про велике і непереможне кохання. Або про вбивство в фортеці прикордонного баронства і утоплені в найближчому болоті. Писали там зазвичай з помилками, найдешевшими чорнилами, потім те іще копіювали за допомогою магії перенесення, що додавало помилок і робило чорнила розпливчастими і ще світлішими, але ці диво-історії все одно чудово продавалися. Та завдяки ним найбідніші прачки і найдурніші вишибайли принаймні читати вміли. Бо цікаво ж якого ще екзотичного коханця заведе собі невгамовна Лошта з Квіткових Пагорбів і кого врешті впіймає горбатий найманець.

Алері теж ті листочки час від часу читала. Іноді було цікаво, іноді так собі. Так що впізнавала їх з першого погляду.

В закутку пахло смаженою цибулею, спеціями і чомусь лавандою. За столом сидів сумний хлопець. На голову тіньової варти він подивився, як на причину свого вічного похмілля, привітався і продовжив неспішно їсти.

Алері, котра, якщо чесно, раптом зрозумівши, в кого кидалася магією і намагалася бити, думала, що годувати її будуть в кімнаті для допитів десь в підвалах, з цікавістю роззирнулася. Хитнулася на стільці, виглянувши за загородку і побачивши сумну дівчину, котра чистила моркву. За це вона отримала крижаний погляд від тіньовика і хитатися на стільці відразу перехотілося. Та взагалі нічого вже не хотілося. Ні їсти, ні розмовляти.

От що вона за дурепа, га? Їй же треба сидіти тихо, бути непомітною, вивчати навколишнє і, поки є час, спробувати знайти заповіт. А вона з тіньовиком сперечається, свої уміння йому демонструє, а потім іще поводиться як допитлива дитина.

Ідіотка і є.

З нею іноді таке бувало з переляку, вона починала поводитись як безсмертна героїня-воїн з тих самих листочків за два мідяки. А тут вискочив зненацька, потім зі сходів ледь не звалилася, впіймав… ну й отримав реакцію на переляк.

От як би йому тепер це пояснити, щоб ще гірше не стало?

Протверезив її, як не дивно, цей крижаний тіньовик. Вона його вкусила, а він у відповідь таким глибоко-філософським тоном пробурмотів:

— А ось і вічно голодна діва завелася.

І Алері відчула себе дурепою. І це відчуття ніяк не хотіло відступити.

А він іще й справді в кухню привів і стілець ввічливо відсунув. Благородна дівиця ж зволила сідати.

— Тірен.

Повна, немолода жінка, з’явилася несподівано, посміхнулася дуже привітно. Вона витирала руки рушником і пахло від неї ваніллю.

— Чаю з печивом? — спитала.

Незнайомець обдарував її сумним поглядом, а тіньовик смикнув куточком губ, Алері навіть запідозрила, що це він так посміхається.

— Алері дебютантка, — сказав несподівано звичайним людським тоном. — А ці, тимчасові компаньйонки годували їх чимось таким, що навіть чиясь матуся сьогодні секретаріат штурмувала, ледь двері не вибила.

— Бідна дівчинка, — сказала зі співчуттям жінка. — Ашка ледь не плакала, коли добрі овочі довелося варити, поки розвалюватися не почнуть і розтирати потім по каструлях. Я Натіна, — представилась вона, посміхнувшись Алері. — Зараз принесу щось смачне. Все одно тісто має підійти, посиджу, відпочину.

Алері обережно кивнула. І наступні півгодини, а може й більше, відчувала як основи світоустрою хитаються, наче корабель на хвилях.

Смачним було незнайоме блюдо з овочів з м’ясом, велика скибка хліба, нарізаний сир і фруктовий напій. Собі і тіньовику жінка теж принесла напій, сіла з самого краю стола і деякий час кидала погляди на Алері. Може милувалася тим, як вона їсть, може ще чомусь. Але їй стало трішки не по собі і вона не придумала нічого краще, ніж заговорити.

— Часто тіньовики приходять сюди попити щось смачне? — спитала, подивившись на Тірена з роду Омола.

— Цей з самого дитинства бігав. Насвариться на нього якийсь вчитель і він вже тут, солодким наїдається, поки батьки не покарали це солодке відібравши. Він завжди був розумний, знав, де найпростіше отримати щось смачне.

Тіньовик тихо хмикнув, ні краплі не загрозливо.

— А потім його стали називати Соколом. То крижаним, то холодним, то зимовим, на обідах він часто стоїть за спиною короля…

— А їсти приходить сюди, — зробила несподіваний висновок Алері. Тіньовик навіть перестав бути таким вже страшним. Сокіл, це ж треба. Хоча погляд у нього звісно, щось є. — Солодке щось.

— Частіше в своєму кабінеті їсть, — поправила жінка. — Але буває, особливо як зараз, вночі.

— Вночі, по дорозі до моїх покоїв, з їжею може статися що завгодно, — сказав тіньовик, але якось так сказав, наче не дуже в це вірив.

— Угу, простіше прийти туди, де вона найменше рухається, — погодилась  Алері.

І він знову смикнув лівим куточком губ. Ось точно це його така посмішка.

Вона поправила край плаща, щоб формена сукня не так кидалася в очі і постаралася зосередитися на їжу. А Сокіл (це ж треба) розпитав про меню на завтра для дебютанток, похитав головою, дізнавшись, що зранку буде пуста каша, в обід печені яблука і по половинці груші з сиром, а ввечері взагалі тільки яблучний взвар.

— Їх точно втоплять в тепленькій комфортній водичці, — сказав загадкове.

В Алері аж допитливість виповзла з укриття і життєрадісно підняла голову. Але вона старанно її придушила, нагадавши про заповіт і те, що й так виділилася, далі просто нікуди, ось увагу цього, Сокола, привернула. Тепер би якось відвернути, поки не помітив зайвого.