Пролог

Алері.

Коли з близьких, саме близьких родичів в тебе залишається лише бабуся, це не дуже добре. А коли є купа інших родичів і кожен з них ладен тебе якщо не зжерти, то штовхнути в прірву, це вже зовсім погано.

І їм навіть не соромно. Маму, чужинку, котра співала пісні на незрозумілій мові, вирощувала дивні рослини і дуже мерзла зимою вони ніколи не сприймали. Можливо ще й тому, що там, де вона виросла, жінки, при наближенні чоловіка, котрий подобається, ховали обличчя за довгими напівпрозорими рукавами, стріляючи веселими очима. При наближенні старшої жінки, чи близького родича, дивилися в підлогу, поки з ними не заговорять. Говорили завжди тихо і м’яко, бо жінка, котра горланить, то ганьба для роду. І завжди посміхалися, як би погано їм не було.

Принаймні жінки благородного походження такі і були. А ось на базарі, як розповідав батько, ті гарячі жіночки і між собою могли побитися, проклинаючи так, що стіни навколишніх будинків трясло, і чоловіків розігнати за допомогою довгої палиці. А якщо прив’язати до тієї палиці широке лезо, то й розбійників розігнати могли. В низах там багатьох дівчат вчили битися нарівні з хлопцями. В верхах теж, але благородні пані хапалися за палицю не під час тренувать тільки в самому крайньому випадку. Бо вони ніжні метелики, котрих вітром здути може. Яке там ще лезо на палиці? Та вони таке й не втримають.

— Кархаранара, — пробурмотіла дівчина, коли відмичка втретє не змогла піддіти пружину і відтягнути язичок замка. — І щоб демони зжерли, як ту гадюку.

Алері глибоко вдихнула, повільно видихнула, намагаючись заспокоїтись.

Вся правда в тому, що жінки в тих краях, де батько підібрав (по словах родичів) маму завжди запальні і нетерплячі. І щоб правильно поводитись їм доводиться дуже старанно вчитися. А то ж батько з дому не випустить. Так що матінка і жовтою дупою пустельної олениці лаялась. І Кархаранару — першу шльондру з міфології Червоної землі згадувала. І ще багато чого.

А друга правда в тому, що тітка Корта, коли волала про несправедливість, бризкаючи на всіх слиною, була права. Ніяка матінка насправді не благородна. Вона дуже древньої крові, але титулу звичного для цих країв, у її сім‘ї ніколи не було. Та й не потрібні титули майстрам бою. Їх гордість в іншому. Але ж не поясниш.

З четвертої спроби замок все-таки клацнув, Алері підхопила нитку захисного плетива, примітивного насправді. Таке неважко втримати, щоб воно нікуди не відправило сигнал, що дверцята залізного ящика відчинили, і не спробувало якось неприємно за це відплатити. А гонору.

— Майстер захисту, — тихо фиркнула Алері.

Тому вони й не чіпали маму і її саму, поки батько був живий. А потім, коли він попав разом з мамою під лавину, всі швидко згадали, що його дружина була чужинка. І її дочка наполовину чужинка. Так що хвіст їй від ящірки, а не спадок.

Бабуся була впевнена, що насправді заповіт існує. І що вони його не знищили, просто заховали. Батько ніколи не був настільки дурним, щоб не захистити подібну річ від знищення. І точно зробив би так, щоб сигнал про це знищення негайно відправився в королівську канцелярію. Разом з адресою документовода і архіваріуса, котрі завіряли заповіт. Так що потрібно просто знайти. А там вже можна скаржитися про фактичне викрадення власності з таким-то доказом на руках.

— Та щоб вас всіх, — видихнула дівчина, перебравши вміст ящика. Заповіту і тут не було. В міську скарбницю ніхто при здоровому глузді таке б не поніс. А значить  дядько Мірт повіз його з собою. Боїться з рук випустити, сволота. — Щоб тебе гуси покусали за найболючіше, — пробурмотіла Алері, акуратно закриваючи ящик.

Гроші, мішечок з розсипом різнокольорових, мілких камінчиків і боргові розписки вона звідти прихопила з мстивості і щоб той боров не здогадався хто насправді в ящик лазив. Нехай своїх боржників трусить. Їх у нього багато.

— Що ж мені так не щастить?

Бабуся відразу була впевнена, що ці пошуки будуть марною тратою часу і зусиль. Що потрібно їхати в столицю слідом за «добрими» родичами. Тому й з якоюсь своєю подругою списалася. І гардероб на перший час підготувала. І екзамен наказала здати, якимось чином змусивши суворого старшого вчителя Школи майстрів написати рекомендацію в столичну магістерію, щоб індивідуального вчителя підшукали. А чому в столиці? А вдома родичі життя не дають талановитій дівчинці. Походження все ніяк пробачити не можуть. Нелюди.

А вже наступного ранку вона разом з бабусею сиділа в самій глибині вантажних саней. Бо їхати в звичайних було б дуже помітно. Дядьку відразу б почали писати, скаржитись. А тут везуть якісь мішки кудись, ну й нехай собі. Головне що та навіжена дівка вдома сидить, тепла чекає, південна квіточка.

Алері, на відміну від мами, ніколи не мерзла більше за інших, але їм про те звідки знати?

В гості до двох самітниць ніхто не поткнеться. Так що буде дядьку сюрприз, бо рано чи пізно він її там побачить. Навіть цікаво, що він зробить?

— …ти головне хлопчика не ображай, — говорила щось бабуся, поки Алері думала про сторонні речі.

— Якого ще хлопчика? — здивувалася дівчина.

— Онука моєї подруги. Він у неї такий, зовсім з дівчатами поводитися не вміє. Все ще нежонатий, хоча красень і талановитий, і при справі…

— І при грошах, — фиркнула Алері. — Та не буду я чіпати ніяких хлопчиків. Мені ж заповіт знайти потрібно, а не заміж.

— Ох дурна ж ти дівчина, — сумно зітхнула бабуся. — Розумна, але така дурна. І в кого?

— В батьків, — впевнено відповіла Алері.

І навіть не збрехала. Це саме тато любив пригоди і все намагався зробити сам, а матінка за своє була ладна горлянку перегризти, як та залізна вовчиця. А в Алері воно найчудовішим чином переплелось і розквітло.

Алері старалась себе не обманювати і про свої недоліки (чи достоїнства?) знала.

Ну й кому така дружина знадобиться? Особливо якщо спадок не вийде повернути?