Передмова до 9 списку: Театр пам'яті Франциска Скорини

передмова до IX списку

ТЕАТР ПАМ’ЯТІ 

ФРАНЦИСКА СКОРИНИ

Народжений у день сонячного затемнення, магістр медицини Скорина завжи відчував, що місяць і сонце до нього однаково прихильні. Йому були відкриті обидві мови – мова ночі і мова дня. Можливо, саме тому його так вабили розгортки білінгв, які він бачив в бібліотеці празького університету: адже він розумів, що всі мови говорять про те саме. І якщо їх гарно зрозуміти, то вони накладуться одна на одну, як сонце й місяць у день його народження.  

За вікном його убогої кімнати був холодний грудневий день. Камін уже третій день нічим було розпалити. 

Франциск устав із прохолодної постелі. Й одразу сів за роботу,  перед якою ніколи не снідав, щоб кров щедро зрошувала мозок. На пюпітрі біля його бюрка стояло розгорнуте Святе Письмо гебрейсьською мовою, видане з півстоліття тому в Італії. На бюрку лежав рукопис його перекладу. На першій сторінці було написано каліграфічним почерком: «Еклезіастес або Соборник, книга Соломонова». Таким Скорину й зобразив знайомий гравер для портрету, розміщеному в «Бівлії Рускій»: очі звернені на пюпітр з гебрейським оригіналом, а руки делікатно покладені на бюрко з манускриптом перекладу на руську мову. 

Переклад зазвичай ішов швидко і з великим для Скорини задово-ленням. Це була ніби дистиляція, ніби проходження слів гебрейської мови крізь перегінний куб його мозку і перетворення їх на новий метал, який сяяв свіжим блиском його рідної живої мови. Хоча часто він почувався розгубленим перед розкритим гебрейським Письмом. Літери старожитнього квадратного письма здавалися темним лісом значень, і за кожною відрогою стежки, якою він поволі просувався, тлумач очікував на засідку, на загадку, яку він не зможе розтлумачить. Літери розбігалися навсібіч, і їхній сенс не допомагали зрозуміти навіть mater lectiones – ламед норовисто витягувала свою верблюжу шию, алеф піскакувала на своїх напівзігнутих ніжках. 

Скорина тоді виходив на вулички Праги, мріяв про свій сад. Він уже йому пахнув піском стежок, які ішли поміж клумбами пахучих квітів і кущів, лікарських і просто так – для краси. Через сорок років йому доведеться стати першим і головним садівником Празького ботанічного саду, створивши заміну раю, який був утрачений і про який він мав скоро перекладати розділ. Але поки що він ходив і думав над другим віршем першої глави Буття. Там було одне слово, яке йому не могли точно пояснити навіть викладачі університету, а сиві рабини із усіх синагог в околиці вказували на стоси Талмуду, у якому різні думки щодо цього слова чубилися між собою. Тоді Скорина вирішив укласти в це слово свою порожнечу. Але чи ж може дорівнятися його порожнеча порожнечі досвітній, у якій була лише темрява і де навіть не розквітали квіти ніщоти? Як назвати те цілковите ніщо, що в людину і не вміститься? Не так, думав Скорина, перекладали це місце Кирило і Мефодій сімсот років тому. 

Солунські брати були, як два ока Александра Македонського, одне з яких було чорне, а інше – блакитне (unus erat niger et alterum glaucus). Вони були поєднані, як дві половини піщаного годинника, і з рухом сонця по небосхилу волосся на голові в одного довшало, а в іншого вкорочувалося, і тільки ополудні і опівночі було однаковим в обох. У ці моменти вони не перекладали. Адже той, у кого довшало волосся, починав уживати більше грецьких і єврейських слів, аж поки взагалі не переходив на суміш грецької і єврейської, а інший у цей час послуговувався тільки слов’янською. Тому перекладали вони разом: той, у кого волосся було довше, читав уголос оригінал, а інший чимдуж записував його слов’янською, і тому переклад для них був – ніби рахунок наввипередки.