Життєпис Аглаї: "Кораблетрощі, у яких вціліло найголовніше"

кораблетрощі, у яких вціліло найголовніше

Дев’яносто років чекала я на цей день. Мене вже нітрохи не бентежать речі, що відбувалися з особою, за звичкою поєднану зі мною. Я б воліла, щоб між подіями, про які я оповім і мною теперішньою пройшло б ціле століття. Однак, хто зна… Тому я й почну. 

Сто дванадцять років тому мене підхопила хуртовина, і відтоді ні на мить на відпускала. Раз на кількадесят років мені доводилося себе ховати – і переїзди скидалися на перепоховання. Тому мені й легше говорити тепер – у моєму тілі вже не лишилося й сліду від тієї особи, про яку мовиться. Я мов той годинник, у якому один за одним замінили всі коліщата, ні разу не давши йому зупинитися. Механізм уже достоту інший, цокає все в тому ж темпі. Цок-цок…

Моя кров одразу була гіркою. Напевне, таким прогірклим було і сім’я – від полину і диму багать, від міцної кави, яку багато століть пили перед тим, як мене зачати. 

Коли я була вимушена податися геть із Александрії, зі своєї старовинної садиби, я гірко зрозуміла, що найбільше і не досяжне щастя – бути тим, ким ти є, там, де ти був. Я пам’ятаю досі всі пальмові гаї понад Рікою, хиткий папірус і пустелю, що розляглася на відстань вічності довкола. На очеретянім човні, як у часи Рамзесів, ми плавали затонами того, що не вернуть. У нашому сумові втопали храмові обеліски із зітертими скарабеями, а вирізьблені ієрогліфи бджіл приносили до наших уст прогірклий мед храмової самоти. Тепер я й сама, як єгипетська жриця, дивлячись із нашого балкону, як там, удалині за парком, за дніровими схилами сходить Сиріус. Він мені нагадує про мій недосяжний дім, що його звели смагляві копти, про вулички, якими ходили царі і патріархи, і де крутились дервіші – красиві, але не такі, як Мейджамі.