Життєпис Аглаї: "Лаврового листу сьогодні не буде"

лаврового листу сьогодні не буде

- Проноє, я не хочу поновлювати нашу давню розмову, яка завжди закінчується сваркою. Чому ти завжди напередодні мого дня народження просиш мене кинути палити? Я ж уже давно не вживаю ні кубинських сигар, ні міцного тютюну, а лише для гарного гумору після обіду курю кальян! І люльку, зрідка, за грою в карти. Не псуй мені настрій перед завтрашнім днем народження…

- Сто дванадцятим, мамо. У вашому віці паління може зашкодити… 

- Відколи мені сповнилось вісімдесят два, ти мені спокою не даєш з тим палінням! Я вже відчуваю себе ветераном тридцятилітньої війни! Доню, ти звісно, вибач, але жити так, як ти, я б ніколи не змогла. Ти що, хочеш, щоб і я кинула в п’ятдесят пити вино, в шістдесят – курити, в сімдесят – відвідувати борделі? Схаменися, що буде далі, у вісімдесят? Ти кинеш грати в карти? У тебе ж не залишиться жодного плюгавства, заради якого варто жити! Тобі тільки й зостанеться, що наводити пристріт на переляканих дітей, що пробігатимуть повз тебе, крутячи тихцем дулю в кишені, і відкладати щомісяця на кремацію!..

Молодша зі співрозмовниць, висхла смаглява бабуся із сивим волоссям, втомлено опустила руки із картами на столик, і пильно поглянула на свою маму, що сиділа навпроти з розпущеними сивими косами, які востаннє обрізала сорок років тому. Поміж них горіла непевним вогнем гасова лампа на високій ніжці. 

Аглая Карпівна – так її з пошаною, як найстаршу жінку в місті, називали в домі. Старшими в Києві були тільки деякі лаврські монахи, які ховалися по печерах від денного світла, але їх ніхто не бачив. Зараз вона саме докурювала свою «картярську» люльку і перебувала в чудовому настрої, що виявлялося в нападках на дочку, на тридцять років від неї молодшу. Голос дами був настільки прокурений і жорсткий, яким тільки може бути голос, народжений у горлі, що зазнавало дії нікотину останні дев’яносто років.

Кілька разів до Аглаї Карпівни, після того, як їй виповнилось сто років, приходили кореспонденти відомих газет, навіть із різних європейських столиць, і вже з порогу всілякими мовами починали запитувати: 

- Як Вам вдалося дожити до такого віку і зберегти ясний розум?

- Я ніколи не відповідала на дурні запитання, - спокійно відказувала вона і грюкала дверима перед носом у розгублених журналістів. 

Люлька згасла, і Аглая Карпівна звернулася до доньки:

- Проноє, подай мені сірники. Мерсі. А де пакетик із меленим лавровим листям? 

- Мамо, може, не треба, після люльки із лавром у вас знову почнуться приступи віщувань… Пригадуєте, що сталося  минулого разу? 

- Прекрасно пам’ятаю. Сталося все так, як я й говорила. 

- Отож. І після цього нас три дні допитувала поліція як можливих учасниць підпалу готелю, який ви навіщували з балкону в натовп. 

- Це був цікавий досвід. 

- Так, бо вас навіть не допитували як слід, адже ви так гарно зіграли глухоту, що вам повірили. А мені  як молодшій довелося відповідати на всі анкетні запитання. Тому вибачте, лаврового листу сьогодні не буде. 

- Як знаєш. Ти завжди намагаєшся обмежити мою свідомість. 

Отак за невимушеними розмовами минув один вересневий вечір у квартирі на сьомому поверсі старого прибуткового будинку, вікна якої виходили на парк. Проноя вклала матір спати, а сама, перевіривши, чи на місці пакетик із лавром, схований для кухонних потреб під шафою, переглянула ще раз, чи все підготовано до дня народження мами.