1. Начало

                                                           Важливо не те, що з тобою                                                                   відбувається, а те, як ти на це реагуєш.
                                                 — Епіктет
   
    Алекс молодий чоловік років 24, чорноволосий, смуглявий,  високий, має спортивну будову тіла, так як займався карате в шкільні роки.Народився Алекс 1 червня 1945 року в місті Бостон штат Массачусетс.  
 Його батько Джек Фокс загинув під час другої світової війни, на полі бою. Йому дали Медаль Пошани. Так, що Алекс не знав свого батька. Але з розповідей його мами, він знав, що його батько був веселий, боровся за справедливість і був поліцейським, до війни. Його батько добровільно сам пішов в армію і там познайомився з його матір'ю. Яка робила там медсестрою. В нього було тільки одне фото з батьком і матір'ю, яке він часто  розглядував. 
   
  Алекс мріяв, що теж стане поліцейським, і піде по стопам свого батька. Він хотів стати не тільки поліцейським, а щоб потім получити звання детектива, і мати змогу, щоб розгадувати таємниці.Він також хотів більше узнать про свого батька, так як його матір мало, що про нього розповідала. Але часто повторювала -" Що в нього не тільки було багато друзів, але і багато ворогів. Які ще живі". Що якщо я все-таки стану детективом, то мені треба бути акуратним. Так, що в Алекса була одна мета - знайти правду, яку від нього скривала мати.
 Алекс виходить із шпиталю так як його  комісували після поранення яке він отримав у В'єтнамі.Так що його служба морського піхотинця в армії закінчилася, і він був цьому дуже радий. Він був такий радий, що вернувся живим, нарешті додому. 
   - Я живий, нарешті свобода. Я дома, - з посмішкою сам до себе сказав Алекс. 
   
 Був 1970 рік. Весна.
 Він так хотів тиші, бо заморився від війни. 
 Весна, так прекрасно, но ще холодно. Молоді дівчата і хлопці ідуть по набережній весело сміються. Вони ще не знають, що їх там жде. Вони ще не знають, що одиниці живими вертаються. І вони ще не знають, що не всіх дочекаються дівчата.
 - Так, нова мода, новий стиль, - сказав Алекс сам до себе. 
  Вернувшись додому в Бостон штат Массачусетс, він відчув солоний запах моря в носі. За яким він так скучив.  Він ішов по набережній і як мала дитина радів краєвиду, який він бачив раніше, і за яким скучив.
  - Ура. Я дома. Нарешті. Як я скучив за цим містом,- сказав так голосно, що сам здивувався. Да, це вже не те місто, це вже нове місто. Але я радий, що я тут.
   Алекс стояв набережній і дихав на повні груди. Як людина яка получила свободу. Він цей запах солоного моря так хотів заповнити.
   
   Його зустрів на набережній старий друг Генрі Квінс з яким він дружив із школи. З яким по сусідству грався, їм так повезло, що їхні будинки були рядом. Генрі високий блондин, який робив слідчим в поліції. Генрі теж раніше проходив службу в армії, і сам знає, що таке війна в В'єтнамі. І прекрасно знає, що звідти вертаються одиниці живими.
 - Привіт друже, - з посмішкою сказав Генрі . Я знав де тебе шукати. Нарешті ти вернувся. Вибач, що запізнився. Я тебе так радий бачити. В мене є така прекрасна новина для тебе.
  -  Привіт друже мій, - сказав Фокс. Як ти поживаєш? Яку ти хочеш мені новость розповісти?
  - Давай сідай до мене в машину, повезу тебе додому, і я тобі все розкажу. Але тільки в тебе дома, бо понімаю, що тобі зараз не до барів.  До речі я взяв нам пиво.
   - Ну, ладно поїхали. Ти не міняєся. 
  Вони сіли в машину  Генрі включив радіо, із загадковою посмішкою їхав всю дорогу. А Алекс радів, що нарешті вернувся додому, даже в нього появилася посмішка. Людина яка пережила кошмар, вже не спішила помирати. Він був радий, що може радіти життю, що він живий. Проїхавши кілька кварталів від лікарні, Генрі припаркував машину коло свого дому.

Вони зайшли в дім Фокса, їх зустріла мама Фокса, Джессіка Паркер Фокс. Яка мала рост 1.65 см, вже мала сивини в своєму русявому волоссі. Але мала, ще прекрасну форму тіла. Про робила все своє життя медсестрою, вийшла на пенсію за заслуги.
 - Привіт синку. Нарешті ти вернувся, - сказавши і обняла свого сина. Нарешті ти дома. Вибач мене, що тебе не зустріла із лікарні. Ти бачив який  сонячний день? Я така рада, що тебе виписали.
 - Так мама, але він ще холодний! - з посмішкою сказав Алекс.
 -  Привіт Генрі я рада, що ти до нас зайшов. Я дуже хотіла провести цей вечір з тобою, але мені треба зайти в гості до твоєї тітки Сеймі. Ми з нею давно вже не бачилися.Ну ладно я вас залишу. Пока мальчики.
   - Тітці Сеймі привіт передай від мене.
   - Добре передам. Пока.
   
  Вийшовши з дому Джессіка Паркер Фокс наділа червоне пальто і попрямувала до таксі яке її ждало. Алекс і Генрі пішли на кухню зробити собі каву і бутерброди. 
  - Ну, що ти хотів мені розповісти? 
  -  В нас набирають новачків, і я підійшов до капітана і замов за тебе слово.
  - Що? - з подивом подивився на нього Алекс.
  - Не роби такий вигляд. Я розмовляв з капітаном, і розказав , що ти служив в В'єтнамі. Що ти колишній морський піхотинець. Що тебе списали, із за поранення яке ти отримав.Так, що завтра тобі на службу. Ти ж мріяв, стати детективом, так почнеш із поліцейського.
  - Так, - з посмішкою сказав Алекс, але розгублений.- Все так швидко відбувається, що важко в це все повірити.
  - І , чого ми починаємо з кави? Я ж приніс нам пиво. Давай відзначимо, що ти приїхав додому. Що ти живий.
 Алекс і Генрі сиділи часа до 22:00, споминаючи своє дитинство і юність. Розказували один одному, цікаві факти з свого життя які отримали на службі в армії.
   -  Знаєш, що я завтра тебе познайомлю з Медді Кук - сказав Генрі. Я думаю, що вона тобі сподобається. І не роби такого виразу обличчя. Треба жити дальше.
   - Ти ж знаєш, що я її ще не відпустив.
   - Знаю, але треба жити. Ладно Алексу тоді відпочивай, а я завтра по тебе заїду.
   - Давай Генрі, до завтра.
   - Цікаво, а місіс Фокс постоянно так на довго затримується в гостях?
   - Думаю, що вона скоро буде і я в неї поцікавлюся. Ну ладно до завтра.
 Генрі і Алекс попрощалися. Алекс пішов в свою кімнату, де багато думав за минуле і майбутнє. Так  хотів дочекається матір, але заснув.