Альбом зі світлинами

З першими сутінками розійшлися й люди. Виходили, розбираючи невеличкі кольорові пакуночки з цукерками і печивом, білі стаканчики з коливом. Ганна з Марією Летюжною швидко в чотири руки прибрали і помили посуд, сховали до холодильника залишки салатів, налисників і м’ясної нарізки, винесли до льоху борщ і коливо. Людмила ходила між ними, мов тінь, заважаючи, бо все валилося з рук. Густий запах їжі викликав стійку нудоту, а випита чарка горілки пекла десь у шлунку. Аж пораділа подумки, що відправила дітей до куми, бо сил їх доглядати  і заспокоювати не було зовсім. О двадцятій пішли вже і добровільні помічниці, обійнявши її на прощання. Ганна, правда, поривалася залишитись, але Людмила тільки відмахнулась – і так на себе звалила майже всю організацію останніх днів, треба вже якось і самій.

Спорожніла хата лякала тишею. Людмила, важко ступаючи, пройшла до вітальні, опустилася на скрипучий стілець. Пустим поглядом окинула знайому кімнату, не пізнаючи її: квітчасті рожеві штори, образи в кутку, нові меблі, замовлені перед самою війною аж в Білій Церкві. Пам’ятала як ретельно обирала все до найменшої деталі, поки чекала на Василя з заробітків, щоб було як у людей, як, затамувавши подих, дивилася на його реакцію, під час останнього приїзду. А він лише усміхався, міцно, аж до хрускоту в кісточках, стискаючи у великих сильних обіймах. Не витримала, змахнула непрошену сльозу, в захриплому від крику горлі на мить застрягло повітря. Глянула в куток, під образи, де спотворене п’явкою чорної стрічки стояло в рамочці його фото. Серце, як піймана дика птаха, затріпотіло на мить надією, а потім знов занило тупим болем. Дивився на неї вбраний в новенький піксель, обвішаний всякими військовими штуками, яким вона і назви не знала, з тією самою щасливою посмішкою, з якою стрічав, коли знесилена виносила з пологового їх первістка, Богданчика, з якою цілував малу Ганнусю, коли та зробила свій перший крок. З тою самою, яка розквітала на його сильному обличчі, коли бачив її. Не витримала, знову заплакала, завила пораненою білугою, бо боліло з середини так, наче розпеченим залізом по живому горіло.

Відплакавшись, знов глянула з німим докором, аж вихопила поглядом старий альбом зі світлинами, певно, залишений, коли фото для портрету шукала. Лежав забутий серед дитячих італійських книжок, які він кожного разу привозив з заробітків додому. Скільки вона йому дорікала, щоб дарма гроші не витрачав, все одно там нічьо не понятно, а він лиш сміявся і казав, що то їй не понятно, а діти обов’язково вивчать і зрозуміють.

Сухими пальцями торкнулася до сторінок. Як кінохроніка проносилося перед очима життя. Ось він молодий, як завжди, з книжкою. Ось – весілля, по-сільському просте і багатолюдне, на яке ще по всьому селу посуд збирали. А ось і перше Богданчикове вересня, коли вирішив їхати на заробітки. З того моменту світлин було менше і переважно дитячі, а життя розділилося на зустрічі і очікування.

Він повернувся в лютому, холодної сірої днини зайшов до хати, обійняв принишклих дітей, залишив біля дверей сумки з гостинцями і пішов.

—  Не йди! – благала вона.

—   Не можу, - похитав головою, —  не зможу потім дітям у вічі дивитися.

Вона ще довго стояла на ганку, дивлячись йому в спину і ковтаючи сльози. Знала ж бо, що не має такої сили, щоб його спинити. І молилась, як ніколи в житті, щоб вберегло його від наглої смерті, повернуло додому…

Василь прийшов під ранок. Сидів впівоберта до неї, дивлячись у вікно. Сіре вранішнє світло падало на прямий ніс з горбинкою, відсвічувало від темного пікселя з ретельно зашитими дірочками, того, що бачила на ньому востаннє. Світилося в посічених сивиною скронях.

—  Винен я перед тобою, Люся. Не вберігся, – почула приглушене. Заридала вголос, аж поки не видавила з себе крізь силу:

— Що ж мені, Васю, тепер робити?

— Живи! – прошелестів тихо. — І дітей бережи!

І розтанув, як примара, залишивши по собі ледь чутний слід ладану і дешевих цигарок. А вона, хитаючись, як п’яна, пішла до дверей – час було доїти Сніжку та випускати курей.