3

3

- Русланко! Русланко! Стій! Туди не можна! - з відчинених дверей одного будиночка зі сміхом вискочив чотирилітній хлопчинка, а за ним його батько.

Як раз в цю мить вулиці патрулювали кам'яні монстри.

Один з них наблизився до дитини, батько якого від стаху просто застиг на місці.

Альберт миттю випригнув з вікна та схопив хлопчика у стрибку, встигаючи його відвести від прямого полум'я, яке піджарювало його батька, залишаючи замість нього лише обуглене чорне тіло.

- Я не хотім вбивати батька. - розплакався хлопчик.

- Я знаю. - заспокоював його Альберт.

Монстр, який щойно вбив одну жертву, вже наближався до Альберта з дитиною.

Та відкрив свою пащу для випуску полум'я. Але...

Зображення з грудей Альберта відділилося та стало щитом між Альбета з дитиною та самим монстром.

Було тільки видно, як цей щит горів з однієї сторони, відштовхуючи полум'я відправителю.

Сам кам'яний монстр загорівся, але не сгорів, бо камені не сгорають, лише плавляться.

Тому кам'яний монстр трохи змінив форму свого тіла.

З кармана Альберта вискочила іграшка, яка чекала свого володаря.

Іграшка перетворилася на великого механічного дракона.

А ще...

Цей механічний дракон простягнув меч Альберту.

Парубок схопив цей меч та осідлав свого механічного дракона, наблизився до кам'яного монстра та посік його у коричневий пісок своїм дивним мечем.

Інші монстри, побачивши загибель одного з ним, попрямували до Альберта, вже пуляючи вогонь на нього здалеку, потрапляючи на будинки, які тут же спалахували.

Люди вибігали з палаючих будинків, а сусіди боялися показатися на вулиці, щоб допомогти їм загасити пожежу.

Всі боялися, крім Естер, яка самотужки боролася з полум'ям, допомагаючи потерпілим, поки Альберт знищував кам'яних монстрів.

Коли всі інші монстри перетворилися у коричневий пісок, Альберт прийнявся гасити пожежу.

Але на нього зі зцілілих будинків кричали люди:

- Ти навів на нас біду! Камні повернуться та вб'ють нас усіх через тебе! Не треба було рятувати дитину. Хай би все залишилося, як є!

А тим паче лаяли його ті, хто залишився без даху над головою через пожежі:

- Навіщо ти врятував хлопчика? Тепер де нам ховатися вдень від каменів? Де нам жити?

- Живіть у нас. - запропонувала Естер.

- З божевільною під одним дахом? Ніколи! - кричали люди.

- Я не божевільна! - крикнула у розпачі дівчина та схопила глечик з водою, а іншою рукою запалила вогонь, тримаючи факел у руці.

А потім Естер просунула одну руку у полум'я, а іншою рукою долонею взяла трохи води.

І...

Полум'я почало гратися в одній руці дівчини, а в іншій руці вода перетворювалася в різні дивні фігури, які танцювали над її долонею.

- Відьма! Відьма! Треба вигнати їх з нашого поселення! - закричали люди. - Треба вигнати Альберта, бо він приніс нам біду. Геть звідси!

Натовп оточив Естер та Альберта, кидаючи в них камені.

Але вода в ручі Естер збільшилася та огорнула їх двох, а вогонь закружляв зовнішнім шаром над цим всім.

- Я нікуди звідси не піду! Я тут живу! І тут мій будиночок! - заявила грізно Естер. - І Альберт звідси нікуди не піде, бо він - мій чоловік!

- Це не твій будиночок! Тебе знайшли в пустелі твої прийомні батьки! Ти - дочка відьми, яку ми вбили, бо ніхто не може володіти магією серед нас. А у тієї відьми була дитина, яка зникла ще до того, як ми її вбили. Ти - саме та дитина, яку вона народила!

В повітрі в небі з'явилося велике зображення жіночого обличчя.

- Доню! - звернулося воно до Естер. - Ти - моя дочка. І твоя сила прокинулась в тобі, бо ти закохалася. По-справжньому. Ти можеш врятувати цих людей, але вони не заслуговують на цей порятунок. Так. Дійсно. Вони вбили мене. Але я знала, що вони прийдуть мене вбивати. Тому я заховала тебе та зробила так, щоб тебе знайшли твої прийомні батьки, яким Бог так і не подарував своїх власних дітей. Хочеш, врятуй цих нікчем, бо тепер ти можеш врятувати усіх. Хочеш, ні. Але не залишайся тут. Залиш це місце та послідуй за своїм чоловіком у його світ. Він кращій за цей. Я бажаю тобі щастя.

Зображення зникло.