1

1

Зображення на грудях Альберта підсвітилося, промовивши: "Я - твій тотем-захисник. Звертайся до мене, коли знадобиться", та сгасло, залишивши по собі бляклий малюнок.

Іграшка перетворилася на великого механічного дракона, займаючи майже весь вільний простір кімнати всередині піраміди:

- Я - твій транспорт-захисник. Заховай мене, щоб ніхто не бачив. Коли знадобиться, звертайся до мене.

І великий металевий дракон знов став маленькою іграшкою, але ще меншою, ніж тоді, коли Альберт вперше побачив перед собою цікаву іграшку.

Молодий чоловік поклав собі у кишеню чорних штанів цю маленьку іграшку. На грудях затягнув свою блакитну сорочку, щоб ніхто не дивився на дракона на його шкірі та попрямував до виходу, бо кімната, в якій він опинився, була, судячи зі всього, крайньою, яка вела до виходу. 

Через величезний вхід доносилося сяйво зірки...

Зірок.

Бо, коли Альберт вийшов зі самої піраміди, він побачив поруч ще одну піраміду, над якою світило... аж три зірки.

Перед собою вдалині парубок побачив поселення, до якого і попрямував по... синьому піску, майже такого ж кольору, як його сорочка та небо, в якому розташувалися три зірки.

Підходячи до першого зачиненого будиночка, Альберт постукав.

Через закриті двері його крикнули:

- Йди звідси!

Підійшов до іншого закритого будиночка та теж постукав:

- Провалюй звідси, чужоземцю! - крикнули з цього будинку.

Альберт почав стукати в інші будиночки, вже при цьому говорячи через закриті двері, бо ніхто йому не відчиняв:

- Я шукаю, де переночувати. Я можу виконувати яусь роботу, а ви мені за це будете давати їжу та нічліг. Відчиніть, будь ласка. Я тут зовсім один та нікого не знаю.

Але всюди його проганяли.

Через закриті двері.

Альберт обійшов все поселення.

Йому так ніхто і не відчинив.

Подивившись на всі чотири сторони, Альберт так і не побачив вдалині де-небудь іншого поселення.

Робити було нічого.

Він сів на синій пісок, притулившись до якогось бідного будиночка.

У роті хлопця пересохло. Хотілося пити.

На горизонті показалася кам'яна фігура.

- Камінь. Камінь. Камінь йде. Кам'яний монстр! - зашепотіли навкруги, але через тонкі сплетені стіни Альберт почув це доволі чітко.

Він подивився по сторонах - і побачив, як кам'яна фігура наближається до поселення.

- Йди сюди. Заходь. Швидко! Поки він тебе не побачив. - через відчинені трохи двері будиночка, до якого він притулився, пролунав жіночий голос. - Поспішай! Він не повинен тебе побачити!

Альберт заскочив у цю дверну щілину, - і одразу за ним ці двері зачинилися.

- Ти що? Не знаєш, що кам'яні монстри не дозволяють виходити на вулицю, поки світло? Ти що? Забув про це? Що не можна вдень виходити навулицю? Камні тебе за це могли просто так вбити. - лаяла Альберта молода гарна дівчина з чорним волоссям довжиною до самих колін. - Вони і мене могли за це вбити: що я відкрила двері в недозволений час. Може ще і вб'ють, якщо встигли побачити, як ти проскочив до мене в будиночок.

- Я не знав. - відповів Альберт.

- Ти що? Немісцевий? Хоча я тебе ніколи тут не бачила... Звідки ти прийшов?

- Я не знаю... не пам'ятаю. - не говорити ж йому, що над його головою інша зоряна карта, ніж у нього вдома на рідній планеті, та ще зірки видно вдень з поверхні неозброєним оком, а не лише вночі за містом подалі від міських вогнів чи найтемнішої ночі в самому місті. - Я хочу пити.

- Залишишся тут. У мене. Поки що. - дівчина протягнула Альберту глечик з водою. - Не виганяти ж тебе напризволяще. Бо на вулиці тепер вб'ють, якщо ти зараз підеш. Батьки мої померли. Прийомні батьки. А те, що люди будуть говорити, що я наодинці з незнайомим чоловіком... То й нехай говорять. Про мене й не таке говорять. Байдуже. До мене й так погано ставляться оточуючі. Постійно сміються з мене. Бо... я не така, як інші.

- Як звуть мою рятівницю?

- Естер.

- А я - Альберт.