Глава шоста. Розмова на мостовій.

    Відчуття, що ця розмова буде для мене важкою, чомусь не хотіла покидати мене навіть тоді, коли я побачив спокійне обличчя дівчини, яка підіймалася до мене. Опершись руками о залізні поручні, я дивився вперед, на залізну дорогу, чекаючи, коли дівчина підійде до мене. Коли ЧервонийПил стала поряд зі мною і врівноважила дихання, я подивився на неї.

— Про що ти хотіла поговорити зі мною? - Запитав я.

— Давай трохи почекаємо. - Мовила тихо вона, теж почав дивитися вперед і опершись о поручні поряд зі мною. - Це важлива мить, тому давай дочекаємось БагрянеНебо та Темнолику.

— Та що ж це за розмова така? - Вигукнув я, подивившись на дівчину.

— Це важлива для нас чотирьох розмова, Обсидіане. Тому треба трохи почекати. - Мовила так само тихо дівчина.

   Але та промовчала, ніби не могла говорити. Я насупився. Ненавиджу чекати. Особливо коли щось може бути серйозним. Але що ж робити, якщо треба почекати? Якщо треба, то треба..

   Я подивився вперед, відчуваючи, як сердце починає потихеньку пришвидшуватися. Що ж там таке? Я не зможу довго протриматися. Сподіваюсь, БагрянеНебо й Темнолика не змусять нас довго чекати. Бо я точно змушу ЧервонийПил розповісти все прямо зараз, якщо не зможу стримуватись.

   Так, Обсидіане, заспокойся. Все добре. Тобі треба лиш трохи почекати, от і все. Що може бути легше? Просто уявляй собі, що нічого особливого не відбувається, і ви з подругою чекаєте на інших, щоб знову піти погуляти.

— Давай трохи поговоримо, доки чекаємо, добре? - Запитав я дівчину і та погодилась. - У що граєш?

— Там є одна гра про динозаврів. Я колись грала в неї з друзями і з якимись лівими людьми, бо гра була онлайн. Я не пам'ятаю свого ніку, але я пам'ятаю, як мені добре було з одним хлопцем. У нього був ніби білий ділофозавр. Я його ніку теж не пам'ятаю. Тоді ми жартували, билися з босами й часто проводили час у грі разом. Прям як зараз з тобою. Я не знаю, що з ним зараз, бо потім у мене щось сталося з грою, що я не змогла повернути собі усі дані з гри, та перестала в неї грати. Я навіть його реального імені не знала. - Зі смутком мовила дівчина. - Хоча дуже хотілося дізнатися про нього більше...

— Обсидіан. - Мовив тихо я.

— Що «Обсидіан»? - Запитала в мене дівчина.

— У реальному житті його звали Обсидіаном. - Я глянув на дівчину. - Я довго чекав тебе у грі. Декілька місяців. Я сподівався, що ти ще повернешся. Питав у людей, чи вони не бачили тебе. Але ти все не поверталася. І тоді, колись улюблена для мене гра загубила для мене якийсь сенс. Я теж перестав у неї грати.

— Тобто... - Дівчина виглядала дуже здивовано. - Ми були знайомі ще до того, як познайомилися у реальному житті. Коли я ще жила в Карпатах...

   ЧервонийПил різко обійняла мене. Це було неочікувано, тому я навіть трохи злякався, що ми можемо впасти.

— Я намагалась повернутися, але не могла. Чесно, я намагалась!

— Я вірю... - Видихнув я, обіймаючи подругу у відповідь. - І я сумував.

— Я теж за тобою сумувала. 

— Ля, яка добра пара з них вийде! - Почувся позаду ЧервонийПил голос і вона відпустила мене, озирнувшись.

— Брате! - Вона підійшла до БагрянеНебо й легенько вдарила його по голові. - Що за дурні жарти?!

— Так «жартує» вже половина Албанського Ринку. - Мовив БагрянеНебо.

— Але ти - не вони. - Роздратовано мовила дівчтна. - Тому не треба так жартувати, будь ласка.

— Але ж... - Спробував сказати ще щось хлопець, але сестра його перебила.

— Все, годі. Давайте вже почнемо ту розмову, через яку ми тут усі вчотирьох зібралися. - Подруга повернулася до мене. - Обсидіане, я не хочу тебе розчаровувати, але ти всеодно рано чи пізно повинен був про це дізнатися, тому я скажу це тобі зараз.

— Ну? Що трапилось? - Запитав я, дивлячись на дівчину а моє серце знову почало пришвидшуватися.

   ЧервонийПил глибоко вдихнула, збираючись з думками й силами, щоб почати мені розповідати. Пройшло декілька довгих секунд, коли дівчина нарешті почала:

— Обсидіане, ми переїжджаємо назад до Карпат.

   У мене наче пропало все. Емоції, думки, земля під ногами і залізна дорога довкола. Я залишився ніби сам у пустому, чорному світі, де нема нікого окрім мене самого.

— Це... Жарт якийсь? - Тихо мовив я, розуміючи, що ні, це ніякий не жарт. А правда...

— Мені дуже шкода, але ні. Це не жарт. У батьків щось там сталося, що їм треба переїхати до Карпат, а нас ні на кого залишити. Усі знайомі за границею. Ми намагалися вмовити батьків, щоб вони залишили нас тут хоч з кимось. Хоч десь. Але вони не слухали.

— Я навіть і не знаю, що на це можна зараз сказати... - Мовив я після того, як довго мовчав, думаючи над словами подруги. 

   Я відчував, як мої руки потихеньку починають тремтіти, а тіло з кожною секундою все більше сіпатись. Я ніби втратив все, що мав до цього. Всеч про що так довго мріяв. Все, що я тільки мав...

   Спочатку намагався переконати себе, що дівчина все-таки може жартувати і не признається. Але дивлячись на серйозні очі ЧервонийПил та БагрянеНебо, я розумів, що ніхто з них не був націлений жартувати сьогодні. Навіть Темнолика, яку, схоже, попередили раніше мене про переїзд, виглядала серйозною та трохи стурбованною.

— І через те, що ми переїзджаємо, ми втрьох вирішили нарешті відкрити друг другу свої особистості. Залишилось тільки від тебе отримати відповідь - чи хочеш ти відкрити свою особистість.

    Я довго думав. Чи треба їм відкривати себе справжнього? Гадаю, що їм можна все-таки довіряти. Тому я кивнув головою, показуючи, що я погодився на їхню пропозицію.

— На рахунок три. - Усі простягнули руки до свої масок, готові зняти їх. Я теж. - Раз... Два... Три. 

   Усі різко зняли свої маски. Перше, що я побачив - обличчя Темноликої. Воно було дуже здивоване, коли дивилося на мене.

— Н-ні... Цього не може бути... - Тихо мовила вона.

— Може бути, Катя, може. 

— Настя... Якого чорту?! - Вигукнула Катя.

   Оля та її брат здивовано дивились довгий час на мене. Ніби не могли повірити, що увесь цей час замість хлопця була... Дівчина. Я трохи посміхнулась, дивлячись по черзі на кожного з них.