Глава четверта. На пагорбі.

— Яка вона гарна й мила. - Тихо, ледь чутним шепотом мовив я, дивлячись на маленьку дівчинку, яка лежала й спала у своїй м'якій кроваті.

   Вона вже підросла з того моменту, коли я бачив її в останнє. І мабуть, маленька Арина вже вміє трохи ходити. 

— В мене красотою пішла. - Пожартувала ЧервонийПил.

— І добротою, сподіваюсь, теж. - Мовив я і подивився на дівчину. - Йдемо?

   Дівчина кивнула. Через декілька секунд ми вистрибнули у відчинене вікно. Як добре, що ЧервонийПил живе на першому поверсі. Не те, що я на восьмому поверсі...

— Ну нарешті! - Тихо вигукнув БагрянеНебо, коли ми підійшли до нього та Темноликої. - Я вже гадав, що ви не вийдете.

— А ви певні, що нам треба кудись йти? - Нервово запитала Темнолика, роззираючись інколи по сторонах. - А що, як нас упіймають? Або батьки побачать, що нам вдома нема? Що тоді буде?

— Я така сама була, коли в перший раз з Обсидіаном тікала вночі з дому, щоб трохи прогулятися. - Спробувала заспокоїти її ЧервонийПил, коли ми відійшли від будівлі. - І як бачиш, зі мною все зараз добре.

— Так, ти не хвилюйся. - Підтримав сестру БагрянеНебо. - Ми ж підібрали спеціально потрібний час, щоб коли твої та нпщі батьки заснули, щоб ти могла вислизнути до нас, як і ми до тебе. Усе прораховано достатньо добре, так що не хвилюйся ти так.

— А нащо ми взагалі туди йдемо? - Запитала знову Темнолика. - Ми ж можемо прийти туди вдень.

— Якщо тобі так страшно і кортить повернутися, можеш йти додому. - Мовив я. - Тебе тут дійсно ніхто не тримає.

— Ну ні. - Серйозно мовила Темнолика. - Я піду з вами. Раз вийшла, то дійду з вами до кінця. Принаймні, зараз.

— Ну ось і добре. - Я трохи посміхнувся. - Тоді йдемо.

   Ми пішли вперед, інколи про щось розмовляючи. Усім хотілось розповісти про щось своє, що трапилось за цей тиждень. Я більше слухав, ніж розповідав, бо в голові, наче спеціально, не було ні однієї нормальної історії, яку можна було розповісти.

 ..

..

..

..

..

— Давай руку. - Мовив я, коли заліз на стовбур дерева та став на товсту гілку, простягаючи дівчині руку.

   ЧервонийПил непевно подивилась на мене.

— А ти... Певен? Я все-таки ніколи не лазила по деревах. І я щось не певна, що зможу залізти на нього. Принаймні, зараз.

— Так, певен. Я допоможу тобі, не хвилюйся. - Спробував заспокоїти подругу я. - Та й БагрянеНебо теж якщо що, підстрахує тебе. 

— Добре... - Дівчина обережно схопилась за мою руку і я потяг її на себе. 

   ЧервонийПил поставила праву ногу на стовбур та спробувала піднятися таким чином нагору до мене. Потім трохи змінила положення та «штовхнула» тіло нагору. Іншою ногою вона вперлася в найближчу гілку, яка на диво, була не дуже високо над землею. Я продовжував тягнути дівчину до себе і через декілька секунд допоміг нормально стати на ту ж саму гілку, де стояв сам.

— Ось бачиш, все добре. - З легким сміхом у голосі мовив я, подивившись на подругу. - Я ж казав, а ти не вірила. - Я перевів погляд на БагрянеНебо та Темнолику. - Хто наступний?

— Я. - Хлопець швидко забрався на дерево і вже стояв поряд з нами.

   Я подивився на Темнолику, яка дивилась за тим, як ми по черзі залазили на дерево. Запитав:

— Допомога потрібна?

— Мабуть, ні. - Дівчина підійшла та спробувала без допомоги забратися на дерево. - Мене колись один друг вчив залазити, а потім не боятися лазити по деревах. 

   Коли дівчина опинилась на іншій гілці, бо для нас чотирьох одної гілки було недостатньо, вона обережно зістрибнула на землю по той бік кам'яної огорожі. Ми зробили те саме.

— Нагадай, чому ми не могли просто обійти?.. - Звернулась до мене Темнолика.

— По-перше, багато треба обходити. - Почав пояснювати я. - Доки ми обійдемо, вже встигнемо трохи втомитися. По-друге, у багатьох дворах є собаки. Якщо ми прийдемо, багато хто з собак почне, зрозуміла річ, на нас гавкати. І тоді обов'язково хтось вийде, щоб подивитися, хто змусив їх улюбленця так «нервувати». А тут ми і скоротимо набагато наш шлях, і собак обійдемо.

   Коли ми пройшли трохи далі, змогли помітити серед дерев двоповерховий будинок, який ще знаходився в стані будівництва. 

— Отам озеро. - Я показав рукою напрямок у сторону того озера, де минулого разу я залишив свою маску на піску. - Там ліс, а там вже пагорби. Саме туди ми зараз йдемо.

   Коли ми йшли, я вже який раз помітив, що Темнолика йшла так, ніби в неї велика рана на одній з ніг. Наче вона оніміла від болю, і дівчині вже потихеньку доводилося тягнути травмовану ногу за собою. Я, почав йти більш повільно, щоб йти поряд з дівчиною, подивився на неї та запитав:

— Все тільки гірше, чи не так? - Темнолика подивилась на мене у відповідь і кивнула головою, що значило «ні». - Я пам'ятаю, минулого разу ти не тягла її за собою так, ніби тебе поранили.

— Ти всеодно не зможеш мені допомогти з цією проблемою. - Майже як та змія, прошипіла дівчина мені у відповідь.

— Як скажеш.

   Місяць світив сьогодні ярко. Якщо не дивитись на темряву серед дерев, можна навіть подумати, що зараз день. Бліде обличчя повного місяця у цьому місці було особливо добре видно. Багато зірок були поряд з ним, ніби його слуги.

   Я першим сів на трохи прохолодну землю і глибоко вдихнув. Подивившись вперед, я тихо мовив друзям, які сіли поряд зі мною, дивлячись на небо:

— Ніч сьогодні гарна.

— Так, ти правий. - Погодилась ЧервонийПил і «впала» на землю.

— Як же добре, що ми вирішили вийти отак усі разом. - БагрянеНебо ліг поряд з сестрою і піднявши маску трохи, вдихнув на повні груди холоднувате повітря. - Я б ніколи й не подумав, що подібні речі бувають інколи такими гарними. Особливо якщо ти сидиш поряд з потрібними людьми, які тобі це показують.

— Ви що, такого у себе ніколи не робили? - Запитав трохи здивовано я.

— Робили один раз кодись. Але то було не те. Зараз набагато краще, ніж того разу. - ЧервонийПил задоволено вдихнула. - А зараз у нас повна свобода.