Глава третя. Вперше на весіллі.

— Знаєш, я вже не дивуюсь, що ми знову десь в сраці світу. - Мовила трохи невдоволено ЧервонийПил, і кинула на мене погляд.

   Я озирнувся по сторонах. Дівчина теж. Подруга по звичці потерла трохи рукою іншу руку, де колись була її рана від фосфору.

— Я теж. - Спокійно мовив я. - Ну що ж, давай розбиратися, де ми зараз опинилися. Це явно одне з місць України. - Підсумував я, коли ми пройшли декілька вулиць. - Але яке саме - хто його зна.

— Я не розумію, як ми взагалі сюди потрапили? Ми ж ніби на потяг не сідали зайцями, як того разу. Чого ми знову хтозна де? - Почала казати свої невдоволення дівчина і я подивився на неї. - Я взагалі повинна до вечора вже бути вдома.

— Зараз тільки ранок, розслабся. Ми потрапили сюди, коли сіли на рандомний автобус і прикинулися, що вже заплатили за проїзд, пам'ятаєш?

— Але ж ми не могли приїхати так швидко! Я ж пам'ятаю...

— Може, це найближче до нашого місто? Або якесь село. Будь що, що може бути так близько, що ми доїдемо плюс мінус за пів години.

— Як ти можеш про це так спокійно казати? - Кинула невдоволено ЧервонийПил. - Таке відчуття, ніби з тобою подібне - й не тільки таке, - трапляється кожного дня. Хоча, якщо згадувати про твої боки, то з тобою точно трапляється щось подібне часто...

   Дівчина зиркнула на мій правий бік якось трохи злякано, ніби рани я отримав тільки вчора, а сьогодні мене виписали з лікарні.

— З ними, до речі, у тебе останнім часом не було проблем?

— Та ніби не було... А що?

— Та нічого, просто цікаво. А то може, треба до лікаря звернутися.

— Не треба ні до кого з цією проблемою ходити. - Запевнив я. - Сказали ж прямо майже одразу - воно не загоїться вже ніколи, якщо проти цього не знайдуть щось ефективне, щоб людину не вбити кожної хвилини, а вилікувати. Та й до того ж, я вже особливо з ними не мучаюся. Ну, коли не нервую і не бігаю...

— Може, ти просто боїшся, що через ці рани в тебе будуть ще більші проблеми?... - Влучила прямо в ціль ЧервонийПил.

— Так, боюся. - Визнав я. - Я боюся, що лікарям якщо що, потрібні будуть мої батьки, щоб з ними консультуватися. А батьки ж нічого не знають про мої рани. І не треба, щоб вони знали про них. Мені ще цього не вистачало. Будуть постійні допити, доки я не скажу правду. І тоді вони дізнаються, що їх дурна дитина лазить, де не треба, робить, що неможна та й взагалі, створила те, про що їм дізнаватися й дізнаватися доволі довго. І тоді накриється все, розумієш? Все, що ми створювали за цей довгий час і намагалися зберегти в таємниці від багатьох дорослих. Тому так, я дійсно боюся, що щось піде не так, і в мене будуть проблеми.

   ЧервонийПил деякий час мовчала. Потім вона поклала руку мені на плече і зазирнувши в очі, повільно мовила:

— Ти створив те місце, де усі підлітки відчувають себе добре. Де нема дорослих правил і можна робити все, що тобі заманеться - окрім, звісно, вбивст і насилля. Так дозволь же і ти собі хоч трохи відчувати себе добре у тому місці, яке ти створив. Ви що, марно билися проти Знищувальників? Звернись до Олега, він тобі покаже надійних лікарів, які будуть мовчати. Я знаю, що коли ти носиш маску, ти відчуваєш себе по справжньому вільним. І Олег це теж знає. Повір, якщо не буде ран - вже перший крок до твого шляху повного задоволення.

— Так, ти мабуть, все-таки права. Коли повернемося до дому, я, можливо, все-таки звернулися до лікаря. Може, мені й допоможуть з ранами. Дякую. - Я обійняв дівчину. - Дякую за те, що ти постійно була поряд зі мною і не залишала, коли мені було погано.

— Ой, та годі тобі. Я лиш робила те, що вважала правильним.

— І робила розумно. Я вже не раз розумію те, що не дарма назвав тебе своєю правою рукою перед цілим Ринком. - Через декілька довгих секунд я нарешті відпустив дівчину в відвернувся. - Тепер, давай все-таки дізнаємося, де ми.

   Через деякий час ми вийшли на якусь вечірку - або принаймні щось схоже на це. Усі були гарно вдягнені у «офіційний» одяг, наче через декілька хвилин усім треба було йти на поважну роботу.

— А тут, схоже, весілля... - Мовив я тихо, знову дивлячись на усю цю картину, яка відкрилася перед нами. Потім подивився на дівчину. - Розумієш, що це може значити?

— Вдеремося в довіру й поїмо на халяву? - Запитала так само тихо дівчина, у відповідь подивившись на мене.

— Точно. Зробимо вигляд, що якісь дальні родичи, які випадково натрапили на весілля. Може й прокатить. До речі! Я знаю того хлопця, я колись з ним в одну гру по інтернету грав... 

— Справді? - Ледь не вигукнула від здивування ЧервонийПил.

— Так. Він ніби з іншої країни. Я тоді ще казав, що він добре грає. І знаєш, чому нам пощастило?

— Він запросив тебе на весілля?

— Вірно. Сказав: «приходь до нас, у нас цього якраз літа весілля», так що не треба буде нічого вигадувати. Пішли.

— А ти певен...?

— Не бійся, все добре. - Спробував заспокоїти подругу я. - Я з ним поговорю.

..

..

..

..

..

— Ти колись на весіллях була? - Запитав я, сидячи біля дівчини, яка сиділа по праву руку та ще якогось хлопця по ліву руку, трохи нахилившись до неї.

— Ніколи. А ти? - Запитала вона в мене.

— Колись в дитинстві. Я майже нічого не пам'ятаю з того моменту.

   Усі потихеньку брали страви зі столу, а ми з дівчиною продовжували інколи не дуже голосно, щоб особливо не звертати на себе увагу, розмовляти. ЧервонийПил присоромлено взяла невелику канапку з ковбасою і знявши з обличчя червону маску, почала їсти. 

— Аж не віриться, що я вперше змогла побувати на весіллі. Особливо в незнайомої людини.

— Для мене він знайомий. - Мовив я у відповідь тихо.

— Для тебе, може, й так, але для мене ні. До речі, ви з ним тільки один раз грали?

— Ми два роки розмовляли та інколи грали у інші ігри. - Почав розповідати я дівчині. - Потім у нього щось сталося і він зник на якийсь час.

— Тоді добре. - Трохи заспокоєно мовила дівчина, дожовуючи. І більш тихо додала: - Чого не їж? Ти ж ніби казав, що не їв з самого ранку і завадив би цілого кабана.