Глава друга. Новий знайомий.

   Повільно просуваюсь вперед. Не хотілося дуже кудись поспішати. Зараз ранок, тільки початок літа, тому нащо кудись поспішати? Та й до того ж, я зараз йшов без особливої цілі кудись прийти. Просто йшов, сподіваючись, що ноги самі заведуть мене туди, же можна буде трохи розважитись, щоб не марнувати час наших канікул. Але щось це поки в них виходить так собі...

   ЧервонийПил разом з своїм братом чимось зайняті, тому вийти ніхто з цих двох не зміг. Грасісу та його брату теж написав про зустріч - може, з ними би щось пішло вперед. Але побачивши, що мої повідомлення не дійшли навіть через три години ні до одного, ні до другого - мабуть, в них інтернету нема, - вирішив потинятися в пошуках пригод сам. Можливо, хтось все-таки потім признаки життя подасть і вийде до мене хоч трохи прогулятися. А зараз сам...

   Та й не звикати мені. Доки в мене майже не було друзів, я завжди гуляв сам. Особливо коли носив маску. І зараз зможу. Тому, чого його сумувати через те, що ніхто не вийшов? Та й до того ж, коли в них усіх є справи більш важливі, ніж гуляти зі мною. Я ж вмію собі здобувати пригоди. А виплутуватися щось не дуже.

   Може, піти, знову з матір'ю «нормально» поспілкуватися та на сварку нарватися? Та ні. Точно телефон відбере. А мені ще хочеться ввечері трохи в ньому посидіти... Піти на базу? А що там робити? Зараз усе тільки всходить, та й на вулиці зараз не дуже вже й спекотно, щоб поливати. Я всеодно це зробив учора ввечері. До Олега може піти? Той зараз працює. Йому теж до мене особливого діла немає. 

   Тоді куди його йти? 

    Ноги повільно завели мене на одну з пустих вулиць, де не було майже ні одної людини. Ну, просто чудово. Ще й на якихось «адекватних» людей можу натрапити.

   Спогади про Знищувальників змусили мене відчути, як по моєму тілу ніби невеликий, ледь відчутний спалах блискавки. Мені ще тільки їх не вистачало. Тільки відбилися, так знову повернуться. Будь ласка, хай Знищувальники більше не повернуться до нас...

   Озирнувся по сторонах, притупляючи страх десь всередині себе. Ще  й його мені зараз не вистачало... Намагаюсь розгледіти кожну навіть наймалішу річ довкола мене. Ніби нікого. То й добре. Не слід було мені так рано панікувати.

   Швидко пройшовши вулицю, я опинився на вулиці справжнього ринку, який знає багато хто в нашому місті. Тут було на диво мало людей. Сьогодні вихідний, людей повинна було бути як завжди купа. Чого сьогодні так мало? Може, якесь свято, й багато бабусь в церкві, тому нікому зараз торгувати та щось купувати? Хто його знає. 

   Але тут затримуватися я довго не збираюсь. Просто пройдусь трохи, подивлюсь, що нового, і швидко піду. Бо люди точно будуть дивитися на мене, як на якогось дивака в масці. І тоді або знімай маску, або взагалі не йди сюди, щоб людей не лякати. А так як робити особливо нічого, я спробую зробити усе швидко. Все одно до вечора нічим буде зайнятися.

   Коли я нарешті вийшов з ринку, пішов на наші. Подивлюсь, що там відбувається. Як виявилося, нічого особливо цікавого, все як завжди. Після того, як ми завершили війну зі Знищувальниками - і я сподіваюсь, що нічого подібного не відбудеться , навіть якщо нам буде дуже нудно, - усе стало як завжди. І особливо нічого цікавого не відбувалося.

  Коли знову тинявся по вулицях, прийшов на одну, же було багато гаражів. Якийсь чоловік порвався під своєю машиною, щось намагаючись полагодити там. Я підійшов до нього. Всеодно може мене не помітити, бо дуже зайнят.

   Чоловік спробував дотягнутися до одного з гайкових ключів, але не зміг дотягнутися, навіть коли трохи виліз «верхньою» частиною тіла з-під машини. Ключ по-зрадницьки лежав дуже далеко. Я взяв той ключ і дав його тому чоловікові.

— Дякую. - Мовив той і продовжив порпатися з машиною.

   Коли чоловік закінчив, він встав. Витерши трохи руки о клаптик тканини, чоловік почав возитися вже з передньою частиною машини, вже чинячи щось там. Я стояв поруч і мовчки спостерігав. Схоже, чоловік не проти цього.

— Ти часто тут буваєш? - Запитав мене чоловік, порушивши гнітючу тишу довкруж мене.

— Не те, щоб часто, але й не дуже рідко. - Відповів я, продовжуючи слідкувати за процесом.

— Зрозуміло. Друзів мало?

— Друзів мало, але знайомих багато. - Мовив я, не уточнюючи, що за знайомі. Та й не треба було йому про це знати. 

— Мабуть, сумно, що ні з ким проводити свій вільний час. У тебе ж зараз канікули, так? - Після мого кивку, він продовжив: - Особливо під час канікул. 

— Ну, в мене все-таки є друзі. Хоч вони інколи не мають часу гуляти зі мною, але я не скаржусь. Інколи приємно гуляти з друзями, інколи одному. Завжди по різному.

— Слухай, а тобі взагалі не жарко в цій масці? - Різко змінив тему незнайомець. - Інколи спека буває такою, що відчуття, ніби ти у вогні стоїш. А чорне ж трохи більше притягує до себе тепло, ніж щось світле.

— Я до цього моменту про колір маски особливо не задумувався. Та й до того ж, мене особливо не приваблює щось світле. Особливо у одягу. Мені таке не подобається, якщо казати чесно.

— Добре. Це твій вибір, твій смак. І ніхто не сміє його засуджувати.

   Я посміхнувся і на декілька секунд подивився кудись у далечінь. Якби цей чоловік з'явився десь три роки тому, він би зміг мені підняти самооцінку цими словами. Бо тоді ніхто особливо не намагався задумуватися над тим, що я відчуваю і про що думаю. Особливо батьки.

   Вони ніби знущалися. Запитають раз - або максимум два, - на рік про те, про що ж я там таке собі думаю, і на тому все закінчується. Вони майже ніколи не питають про те, як у мене справи, чи ніхто мене не ображав, що мені подобається і не подобається робити. Інколи таке відчуття, що з кожною хвилиною я все більше й більше віддаляюся від своїх батьків.

   На початку цієї проблеми я намагався її вирішити - сам запитував у батьків про справи на роботі, а потім розповідав про свої. А потім, декілька разів побачивши, що нікому особливо це не цікаво, я просто забив на це. І з тих пір я, мабуть, вперше почав брехати та багато чого приховувати від власних батьків, які, здавалось би, повинні були знати про мій стан.