Глава перша. Інше місто.

   Пройшло вже декілька місяців після нападу Знищувальників. Настало довгоочікуване літо, яке чекав кожен. Усі намагалися до сих пір заспокоїтися від ран і самого нападу. І я так само намагався забути про те, що відбулося, хоч рани підчас бігу після того удару могли пекти трохи більше.

    Одним ще трохи холоднуватим - бо літо тільки почалося й не встигло повністю почати гріти нас своїм сонцем, - ранком вийшли прогулятися з ЧервонийПил. Робити особливо нічого, тому чому б і не погуляти трохи?

— Як твоя рана? - Запитав спершу я, коли ми нарешті відійшли від її будинку.

— Добре. - Спокійно мовила вона. - Бинт можна вже зняти, бо рани майже не видно. А те, що видно, можна назвати «ранкою від укусу комара», якщо хтось з батьків запитає. А твої там як?

— Добре, хоч спочатку боліло якийсь час. Але не настільки сильно, щоб жалітися й нити про те, що мені боляче.

— Ясно. Що будемо робити? - Запитала в мене ЧервонийПил.

   Я певен, що це питання буде задавтися не тільки сьогодні, а й протягом майже всього літа. Та й можливо далі піде, якщо ми продовжимо дружити з ЧервонийПил.

— Та хто його знає... - Мовив я. - У мене особливих якихось справ або пригод для нас на сьогодні поки що нема.

— Говори ті, які є. - Наполягла дівчина.

— Добре, як скажеш. Давай просто підемо вперед по дорозі, а потім подивимося, куди вийдемо. Всеодно робити особливо нічого.

   Пройшовши повз декілька багатоповерхівок і самотнього магазина, який здавалось, не відчинявся вже як мінімум тисячу років, ми прийшли на великий майданчик. Він був зовсім іншим - не тим, на якому я колись вже хотів показати дівчині своє обличчя. ЧервонийПил здивовано подивилась на мене і запитала: 

— Ну і що нам тут робити? Це ж звичайний майданчик! Ми що, діти?

— Діти, не діти, а робити всеодно поки що нічого. Чи в тебе є інші варіанти, що нам робити?

— Немає.

— Ну ось і добре. Зараз посидимо трохи, придумаємо, що робити, та й підемо звідси.

   Пройшовши на майданчик, ми всілись на темно зелену лавочку. Деякий час ми мовчали, дивлячись на те, що відбувається на майданчику.

   Ось якісь дві малі дитини, яким і чотирьох років не даси, почали битися. Дівчинка вдарила хлопця жовтою пластмасовою лопаткою і той від цього почав плакати. Батьки почали рознімати їх, щоб вони не продовжували битися. Ось якийсь хлопець намагається викопати з піску свого друга, якого до цього так старанно туди закапував. 

— Слухай, а може, підемо на якусь заброшку? - Різко запитала в мене ЧервонийПил і я подивився на неї.

— Не боїшся? - Запитав я.

— Ні. А чого мені боятися.

— Ну, не знаю. Пішли. - Я встав зі свого місця, дівчина за мною. - У яку саме ти хочеш піти?

— Тобто?

— Ну, заброшок достатньо у цьому городі, тому в яку ти хочеш піти сьогодні?

— Давай поки що підемо в якусь не дуже велику. Бо в перший для мене раз не дуже хочеться лазити по великих будинках і потім намагатися шукати вихід, якщо заблукаємо.

— Добре. В мене вже є декілька ідей, куди ми можемо зараз піти.

   Через деякий час нашої ходьби і дійшовши до невеликої, але крутої гірки, ми на декілька секунд зупинилися біля неї. Дівчина підійшла до її краю та подивилась у темряву невеликого лісу.

— Ти певен, що нам туди треба? 

— Так. Там багато заброшок. Усе, як ти й хотіла - багато з них малі й невеликі.  

   ЧервонийПил обережно поставила ногу вперед, на товсте коріння якогось дерева. Тут було трохи брудних пляшок та інших речей, але місця для того, щоб можна було поставити ногу були. Дівчина потихеньку почала спускатися вниз, інколи спотикаючись та ледь не падаючи від цього.

   Я почав спускатися поряд з нею. Я спускався трохи швидше, бо вже знав, куди треба ставити ноги. Вже ж ходив тут декілька разів.

— Щось мені це не дуже вже подобається. - Мовила дівчина, коли нарешті спустилася й стала поряд зі мною. - Якщо в нас такий початок, то я боюся уявити, що там на нас чекає далі...

— Нічого страшного, не хвилюйся. Далі буде трохи легше.

— Ти певен? - З легкою недовірою запитала в мене ЧервонийПил.

— Так, певен. Я вже декілька разів ходив тут, тому пам'ятаю, що тут та як.

— Може, тут все вже встигло змінитися? Ти ж можливо давно був у цих місцях, тому можеш не знати того, що тут є.

— Я був тут недавно. Вчора, якщо тебе це нарешті заспокоїть. Тому просто повір мені - тут нічого поганого нема. Тільки під ноги якщо що дивись, а то в щось точно вступиш.

— Добре, як скажеш. 

   Ми пішли вперед. Десь почала ледь чутно гавкати якась собака. Потім до неї приєдналися й інші собаки, почав намагатися якомога голосніше, ніж їхні «конкуренти» гавкати. Дівчина нервово запитала в мене:

— На нас там випадково ніхто свою собаку не спустить?

— Ні. - Спокійно мовив я, знаючи, що так, як я зараз кажу, точно буде.

— Чому ти у цьому такий впевнений?! - Вигукнула ЧервонийПил.

— Що ж. Хазяїни тих собак - вже поважного віку люди. Я не певен, що вони захочуть йти та відпускати з цепу собак, якщо через декілька хвилин вони вже усі позатикають пельки. Та й якщо все-таки вони вирішать їх відпустити, щоб їх улюбленці побігали та пошукали злочинців, ми зможемо десь сховатися, якщо до сих пір будемо тут. Так що все дійсно в нормі, не хвилюйся ти так.

— Хотіла б я мати твій спокій... - Мовила собі під носа дівчина й пішла далі поряд зі мною.

   Пройшло максимум дві-три хвилини, коли ми опинилися біля невеликого напіврозваленого будиночку з цегли. Вікон не було, десь на землі валялося побите скло. Двері були відкриті навстіж. На даху були дірки, які ніхто вже не намагався якось закрити.

— Хто першим зайде? - Запитав я, подивившись на ЧервонийПил.

— Разом давай. Прохід великий, так що можемо зайти разом.

— Добре.

   Ми повільно зайшли до будинку, почав оглядати його зсередини.

   Біля вікна стояв невеликий стіл з шаром пилу на ньому та іржавим ножем, який давно вже ніхто не заточував. Була невелика шафа з кількома товстими книгами на самій верхній полиці й посудом на трохи нижчій. При чому було дивно, що посуд, схоже, був куплений вже близько цих років, а не як у подібних старих домівках - ще за часів СРСР. Був невеликий червоний килим з чорними узорами на ньому. Були також старі сходи на стрих.