Глава десята. Битва.

   Я дивився на багатьох людей, які готувалися до великої битви сьогодні. Їх було так багато, й вони всі чекали на те, що зможуть перемогти. Ще приблизно стільки людей є зараз на території Льодового Ринку, які готуються. Десь об одинадцятій годині до нас прийде підмога. Але чи встигне вона прийти? Бо я чув, що ті, кого я посилав у розвідку, казали, що Більшовики ось-ось прийдуть до нас. А зараз тільки десята година.

    Знищувальників не так вже й багато - не знають, що в нас армія стала більше. Але у них більше того, чого зараз у нас набагато менше - фосфору та протигазів, які зараз нам так потрібні.

    Коли я зранку прийшов сюди й побачив усіх цих людей, думки про те, що треба дійсно зупинити дію Албанського Ринку ніби відпали самі. Ми повинні перемогти. Просто повинні. У нас нема шансу на поразку.

— Як гадаєш, чим обернеться ця битва? - Запитала в мене ЧервонийПил, коли підійшла трохи ближче.

   Я потис плечима, тим самим показуючи, що усе може в цій битві статися сьогодні. Все-таки, ніхто не може знати напевно, що буде в майбутньому. Тому і я, зрозуміла річ, не можу знати того, що буде в майбутньому. Особливо в цій битві...

— Йдуть! - Загорлав хтось і всі почали ставати в бойові позиції.

   Я знову став попереду всіх, чекаючи, доки наші вороги підійдуть ближче. Коли на горизонті з'явилися багато постатей, я стиснув серп у свій руці від напруги трохи більше. Щось вони дуже швидко до нас прийшли, бо збиралися тільки о дванадцятій десь сюди йти. Чи, може, ми помилилися в наших розрахунках?...

— Як гадаєш, Олег встигне? - Запитала мене ЧервонийПил, стоячи поряд зі мною.

 — Не знаю. Будемо молитися, щоб встиг. - Тихо мовив я, дивлячись на те, як Знищувальники наближалися до нас.

   Вони йшли повільно, наче знущаючись з нас. Наче хижаки, які знають, які знають, що їх жертва вже нікуди не дінеться. Багато хто з наших, які з дому принесли арбалети - і як стільки людей встигло знайти арбалети?... - націлили їх на Знищувальників. Коли вони нарешті підійшли достатьньо близько, їх головний вийшов наперед.

  Якийсь час ми стояли мовчки, дивлячись один на одного. Люди на моєму боці, які тримали арбалети в руках, готові були стріляти по моїй команді. Вони здавались самими напруженими з усіх, бо саме їм потрібно було за планом першими атакувати. Я не поспішав віддавати команду стріляти, дивлячись на головного Знищувальників.

— Перестань бути дурнем. - Нарешті мовив головний до мене. У його голосі чулося роздратування від того, що я - та й ніхто на Ринку, - не хочу слухати його. - Ти знаєш, що ви не зможете протистояти нам і декількох хвилин.

— Я сподіваюсь, що ви повернетеся до себе без якихось втрат. - Спокійно мовив я. - Відступіть самі, або ми всі тут можемо загинути.

— Ми не можемо відступити. - Мовив головний. - Але можемо піти на угоду.

— На яку? - Запитав я.

— Ми не будемо чіпати друг друга, але ви підете з цієї вулиці.

— Це ще чого? - З награним здивуванням у голосі мовив я.

— Бо вона нам потрібна зараз.

— То ось чого ти добивався увесь цей час. Хотів вигнати нас з місця, де творилася довга історія нашого Ринку й бажав віджати хорошу вулицю, щоб розпоряджатися нею. Але нічого не вийде.

— Прошу тебе, не доводи до битви. - Мовив головний через якийсь час.

— А що не так? Ви самі перли на нас битвою, до кінця не розібравшись, хто ми такі. І тепер ти просиш у мене зупинитися? Ти що, злякався? - З сарказмом у голосі запитав я. - Я вперше бачу людину, яка змогла довести ситуацію аж до такого моменту і тепер боїться того, що може бути далі.

— Я не боюся! - Різко гаркнув головний.

— Та ну? Яка цікава картина переді мною відкрилася зараз. Людина каже одне, а її поведінка й рухи тіла кажуть зовсім інше.

— А ти типу не відчуваєш зараз страху. - Я знав, що головний намагається якось зараз зачіпити мене, і в якійсь мірі мені навіть подобалось його бісити. - Ти типу такий розумний і все знаєш.

— Я й не казав нікому, що я розумний і що я все як ти кажеш знаю. І так, я теж боюся, але намагаюся доводити все, що почав до кінця. 

— Що ж, ти сам вирішив нападати на нас.

— А ти, якщо я не помиляюсь, намагався зараз погрозами та своїми «крутими» вибриками мене шантажувати. Або принаймні намагаєшся підчепити, а потім казати усім, що це саме я почав битву з вами, а не ви з нами.

   Я махнув рукою і люди, які тримали арбалети, різко почали стріляти по ворогах. Багато хто з них влучав у ціль. Знищувальники у свою чергу швидко вдягли протигази й почали бити нас у відповідь, але фосфором. Усі, коли на них летіла пляшка, біг у сторону, щоб по ним не влучили. Я, як і ті, які не стріляли, теж почав битися.

   Якийсь час ми билися з ЧервонийПил, БагрянеНебо та Темноликою разом проти декількох Знищувальників. Але потім нам довелося розділитися, продовжуючи битися. Удар. Поштовх. Ще удар. Вже декілька Знищувальників покинули місце битви. Треба продовжити, бо їх тут багато. Навіть дуже багато. І звідки вони взагалі тут у великій кількості беруться? Бо таке відчуття, ніби коли ми намагаємося їх звідси прогнати, а їх від цього стає тільки більше...

   Спочатку відбивався від декількох Знищувальників, потім «пощастило» підбігти до головного й почати битися вже з ним. Билися доволі довго, було видно, що головний добре натренувався за той час, доки Знищувальники не нападали на нас.

— Ти не зможеш залишити владу над цією дорогою в своїх руках.- Прошипів він крізь зціплені зуби й відбив нову мою атаку. - Їй потрібен новий, більш сильний володар. - Різго головний вдарив своїм ножем мені по боці і я відчув гострий біль.

   У очах з'явилися чорні цятки, я повітря в легенях різко зменшується. Твою ж назад... Користуючись декількома секундами моєї слабкості, Знищував вдарим мене в бік ще сильніше, від якого біль був ще сильніший. Від цього я не зміг стояти на ногах і трохи відійшовши, впав на землю, намагаючись захистити слабке місце.