Глава дев'ята. Вночі.

   Сьогодні була майже без вітряна погода, яка передалася й на ніч. Сніг тихо й жалібно хрускотів під нашими кроками, ніби стогнав від болю, доки ми неспішно вчотирьох йшли по вулиці. Темнолика й БагрянеНебо сьогодні вирішили приєднатися до нас, від чого я був здивований. ЧервонийПил в який раз поправивши пов'язку на руці, яку їй наклали вже в лікарні - Олег тоді наполіг, щоб усі ранені сходили, щоб їм допомогли, - зтиха мовила:

— Аж не віриться, що я змогла приховати таке від своїх батьків. - Мовила дівчина, натякаючи на свою рану.- Я ще ніколи таким не займалася...

   Оооо, це тільки початок, - про себе подумав я те, що в голос не сказав і трохи примружився. Усвітлі місяця сніг виблискував, наче тисячі яскравих кристалів, які були спеціально зроблені для цієї здавалось би, дуже світлої ночі. Вже зовсім скоро буде кінець наших зимніх канікул, від чого з приготуваннями до кінцевого нападу треба якось пришвидчити. 

— Як гадаєте, хто переможе в тій битві? - Тихо запитав БагрянеНебо. - Сподіваюсь, що Ринки зможуть втриматися на плаву. - Додав він, коли ніхто не відповів на запитання.

   Я подивився на хлопця, продовжуючи йти поряд.

— Хочеш битися? - Запитав я у нього і той кивнув, погодившись.

— Я довго відмазував сестру, щоб їй не задавали питань про те, де вона була, бо бачив, якою втомленою вона приходила. Та й через час рану на її руці зміг побачити. Але в тій битві я хочу прийняти участь, бо я чув, що вам зараз потрібна кожна можлива допомога, яка тільки є.

— Ці чутки, які ти чув, правдиві. - Відповів я. - Але я не змушую тебе битися.

— Знаю. Тому офіційно заявляю - йду в битву з власної волі. - З легким сміхом у голосі мовив БагрянеНебо й продовжив дивитися під ноги.

   Я посміхнувся про себе й теж почав дивитися під ноги. Якийсь час ми мовчали, доки не прийшли на якийсь майданчик. Тут нас ніхто точно не міг так просто побачити. Бо нас загороджували дерева, вулиці й якісь інші будівлі по типу невеличких давно закритих магазинів, в яких колись наші батьки купували смачний хліб.

   Темнолика, прибравши з лавки сніг, сіла на неї першою, й глибоко зітхнувши, мовила:

— Так не хочеться, щоб та битва відбувалась, але що вже поробиш? Знищувальники самі нарвались, і окрім битви нема більше ніякої можливості їх спробувати зупинити. - Мовила згодом ЧервонийПил.

— Вона була б, якби Знищувальники мали очі й бачили те, що не хочуть бачити. - Мовив я. - Вони вважають, що Албанський і Льодовий Ринки вже як чорні, хоча багато того - якщо не все, - що відбувається на подібних чорних ринках, не відбувається і не продається на наших. Прикро, що не всі бачать те, що бачимо ми. Або просто не хочуть бачити. Ми готові були б їм продемонструвати нашу «хорошість», але мирним шляхом. А вони вирішили не розібравшись до кінця, піти на нас штурмом. 

— Знаєш, що? - Різко запитав у мене БагрянеНебо.

— Що?

— Якщо зі мною в тій битві щось станеться, будь ласка, обіцяй мені піклуватися про мою сестру, наче її рідний брат.

— Не мели дурниць. Ти зможеш вижити, це тобі я гарантую. 

— Але якою ціною я зможу зберегти собі життя у тій битві? - Знову запитав БагрянеНебо. - Якою ціною ми всі зможемо вижити у тій чортовій битві й повернутися додому? - Запитав хлопець вже у всіх.

— Я можу завтра «відізвати» людей, просячи, щоб вони не билися. - Повільно мовив я. - Але ти побачиш на власні очі, як кожен з них буде горлати про те, що буде битися до кінця.

— Звідки така впевненість? - З сарказмом запитав у мене хлопець.

— Вір мені. - Зтиха мовив я.

   Коли ми десь через годину розійшлися по домівках, у думках зринуло бажання під кінець трохи проїхатися на машині. Я прийшов на місце, де сховав її, постійно озираючись та перевіряючи, чи йде за мною хтось зараз. Сів на місце водія, завів двигун. І вже через декілька секунд на диво пусті дороги відкликалися незвичною тишею. Я спеціально їхав по тих дорогах, де нема камер, щоб не засекли. Особливо коли я вперше їду по звичайній дорозі...

   Чи правильно я зроблю, коли поведу людей на можливу смерть? Ні, не правильно. Треба буде завтра дійсно спробувати відізвати людей, щоб вони не билися. Але що тоді буде з нашими Ринками? Шукати нове місце? З однієї сторони мені хочеться, щоб Ринки продовжували існування, але з іншої, не хочеться наражати людей на небезпеку. Все, глухий кут, з якого я не можу знайти вихід. Може, треба спробувати відпустити Ринок?...