Глава восьма. Полон та неочікувана допомога.

    Холодні руки зімкнулись у мене на шиї, наче ведмежий капкан, готові будь якої миті спробувати задушити мене, якщо я не в правильному напрямку тільки спробую рипнутися. Якщо я виконаю щось, що їм не сподобається...

   І як я взагалі зміг потрапити у цю ситуацію? Я ж намагався бути обачним...

   Напружую мозок, щоб спробувати згадати хоч щось з минулого і пам'ять люб'язно підсовує мені у вигляді спогада новий напад Знищувальників сьогодні з самого зранку. Їх було набагато більше, ніж в минулий раз, що дуже лякало. І як вони змогли так швидко знайти людей? Чи вони були у них вже «про запас», сидічи десь, та ховаючись до потрібного часу? Хто його знає...

   Я згадав також й те, що я тоді не встиг натягнути свого протигазу. У мене запекли очі, і тоді я взагалі подумав, що осліпну. Але ні. Схоже, що мене встигли вчасно врятувати. Або потрапило фосфору дуже й дуже мало, якщо мені пощастило опинитися тут зі здоровими очами. Потім мене затисло біля стіни одразу шестеро Знищувальників і я не зміг впоратися з ними. І ось, я опинився тут.

   А до речі, де це я зараз?

   Я озирнувся по сторонах, щоб спробувати побачити хоч щось довкола у цьому напівмороку. Сірі, майже стіни, тьмяні лампи, які майже нічого не освітлюють, залізна підлога, по якій майже кожен наш шаг стає чутним здавалось би, за кілометри. По обох боках від мене і розпаду йдуть три людини. Три Знищувальники, які вирішили взяти мене в полон, щоб можливо потім шантажувати або виманити якусь потрібну їм інформацію.

   Але якими б страшними не були мої каторги, я ніколи не видам їм нічого. Хай навіть рани мені ще гіршими роблять і я більше ніколи дихати через це не зможу, я всеодно нічого їм не скажу.

    Мене завели у якусь кімнату й безцеремонно впхнули, неначе якусь річ, а не людину, туди. Коли я озирнувся, щоб побачити тих, хто змусив мене тут сидіти, я побачив лиш те, що за мною зачиняюиься залізні двері. Один зі Знищувальників підійшов до невеликого віконця й намагаючись сховати в голосі зловтішність, мовив:

— Будеш знати, як і усі інші, як намагатися затримати нас наступного разу. Якщо він звісно в тебе ще колись буде. - Знищувальник посміхнувся пішов далі по темному коридору.

    Ось що значить їхнє «ми турбуємося про людей довкола» - як вони колись торочили на пару з тим, що «якщо ми знищимо вас, життя на землі стане більш ідеальне!». Теж мені, ідеальне... Яке життя може стати ідеальним, якщо тебе кидають у чорну кімнату, де єдиним рішенням світла є невеличке віконце? Якщо б до нас потрапив хоча б один Знищувальник в так називаємий полон, ми б не тримали його в темній кімнаті та не погрожували всяким.

   Я спробував встати і зрозумів, що мої руки зв'язані десь за моєю спиною. Чорт... Чи могли вони швидко прив'язати мене до чогось? Та ні, не могли. Це було б помітно, якби вони спробували це зробити. Підійшов до дверей і зрозумів, що дійсно не прив'язаний ні до чого. Точніше, руки зв'язані, але не з чимось у цій кімнаті...

   Коли я трохи висунув обличчя і від цього жесту маска трохи вигнулась, поступаючись силі залізній двері, я не побачив нічого окрім коридору й декількох так х самих залізних дверей вздовж стіни напроти. Вони, схоже, були пусті, але якщо когось з наших піймають, точно посадять туди.

    Спробував прислухатися до звуків довкола мене. Могильна тиша. Хіба що десь тихо і ритмічно, кожної п'ятої секунди капає вода. Це поступово набридає й хочеться зупинити воду, щоб не давила та не заважала думати.

   Відійшов трохи від двері і різко почувся прямо в кімнаті секундний звук - щось залізне впало на таку ж саму залізну підлогу. Він відлунням пройшов по кімнаті і через декілька секунд, які здавалися цілою вічністю, нарешті затих. Я здригнувся. Знову прислухався до звуків, намагаючись почути чиїсь кроки у свою сторону. Нічого.

   Тільки через декілька хвилин, коли вже було зрозуміло, що на мене усім начхати - принаймні, зараз начхати, - я дозволив собі подивитися, що ж то таке впало. Серп. Цікаво, а телефон залишили? Я спробував дістатися до правого карману своєї куртки, бо за звичкою саме туди кладу телефон. Він був на місці, від чого я посміхнувся. Які ж Знищувальники ідіоти, якщо вирішили залишити зі мною ці дві речі. Або просто впевнені, що я не виберуся. 

   Я зробив так, щоб тепер мої руки були спереду мого тіла. Всівся на холодну підлогу і серп затис якнайміцніше між ногами. Почав швидко терти ганчірку, якою були зв'язані мої руки об вістря серпа, дуже сподіваючись, що ганчірка піддасться й мої руки будуть вільні. Пройшло на мої відчуття декілька хвилин, коди стара ганчірка нарешті «роз'єднала» мої руки, даючи свободу. Я з полегшенням видихнув трохи повітря. Я вже почав боятися, що нічого з цього не вийде...

   У коридорі почулися тихі кроки. Я швидко сховав серп під куртку - бо особливо його більше ховати було тут нікуди, - я вмостився так, щоб руки знову опинилися позаду мене. Також спробував скласти відчуття, ніби я не різав декілька секунд тому ганчірку, притиснувши руки друг до друга, як і тоді. Сподіваюсь, що Знищувальники не засічуть того, що зараз щось не так.

    Залізні двері тихо відчинилися і на порозі опинилися декілька Знищувальників. Я подивився на них спокійним поглядом, ніби нічого й не відбувалося поганого.

— Сидить. - Насмішкувато мовив один зі Знищувальників. - Нічого зробити не може. Слабкий дуже без своїх друзів.

   Я зберігав холодний погляд. Я знову придушив у собі відчуття гніву, щоб не кинутися зараз на цих чотирьох хлопців. Вони зараз сильніші за мене, та й зараз місцевість не дуже зручна для битви з ними. Мені до того ж не треба показувати їм, що вони забули забрати в мене телефон та серп. Дуже ризиково, не маючи протигазу зараз з собою.

— Ну і що ж ти зараз нам зробиш? - Мовив вже інший, теж з насмішкою у своєму голосі.

   Зараз спробую зробити так, щоб вони розгубилися трохи. Потім завдам удару он тому хлопцеві, який здається самим малим серед цих чотирьох.