Глава шоста. Перша атака та нові протигази.

— У них є сильна сброя. А у нас навіть запас протигазів не такий вже й великий. На усіх точно не вистачить. Я навіть і не знаю, що треба проти них вдіяти. - Грасіс нервово м'яв пальці. 

— Так а нащо на усіх? - Тихо мовив я, з сильним хрипом, який робив спеціально, щоб приховати свій справжній голос. - Ті, на кого не вистачає протигазів сховаються у безпечному місці. А тим, кому вистачить, підуть битися. Якщо вони звісно захочуть. Я змушувати їх не можу.

— Як гадаєш, наскільки усе це затягнеться?

— Що саме? 

— Ну... Наша війна з тими. Чи як її більш правильно назвати зараз...

— Не знаю, чесно. Вона може закінчитися вже завтра або навіть сьогодні, а може й через декілька місяців. Ніхто не може сказати точно. Та й прораховувати не варто, бо це лиш марна справа. Зараз нам треба зосередитися на захисті нашої території. -  Я глянув на Грасіса, відірвавши погляд від людей, які ходили по вулиці Льодового Ринку. - У тебе є якісь ідеї на рахунок захисту? Бо в мене є одна, але я б хотів спочатку послухати твою.

— Що ж. Якось може закласти вихід і на тій стороні спробувати відбитися?

— Не погана ідея, але чим відбиватися? Та й чим вихід перекрити? - Тепер настала моя черга задавати багато питань по плану Грасіса.

— Я знаю місце, де є багато великих каменів. Та й ти колись розповідав мені про кладовище машин. Тому можна об'єднати ці два матеріали й створити таку собі стіну.

  Я кивнув головою, погоджуючись. Зовсім забув про кладовище машин.

— Тоді я та декілька людей з Албанського Ринку тягнемо багато залізяччя, яке зможемо за короткий час принести, а ти зі своїми принесеш ті камені, про які кажеш. - Підсумував я.

— Добре. - Грасіс встав з місця і трохи розім'явся. - Я попрошу Самрамона, щоб він розпорядився «операцією» з каменями та прослідкував за її виконанням, а сам зараз виряджу щось по типу патруля, щоб спробувати вичислити хоча б декількох дивних людей. Можливо піду з «патрулем», а брата на деякий час поставлю за головного на своєму Ринку, доки мене нема.

— Як скажеш. - Мовив я, теж вставши.

   Коли я повернувся на Албанський Ринок, багато хто почав галасувати та намагатися сховатися або звалити якомога швидше. Спочатку спробував знайти причину цієї метушні, але майже одразу зрозумів, що наші «любі гості» прийшли до нас неочікувано і без запрошення.

— Спробуйте заспокоїтись! - Гаркнув я до людей і ті зі страхом в очах подивилася на мене. - Ті, хто тренувався битися - або намагався це зробити, - одягли протигази, взяли свою підручну зброю та стали в одну шеренгу, чекати моєї нової команди. Інші, хто не бере участі в битві, зникли.

   Люди спробували виконати мою команду. Коли вже майже всі, хто колись тренувався битися, в протигазах, стали в одну шеренгу, на вулиці з'явилися перші наші вороги. Вони йшли повільно, оглядаючи місцевість довкола себе. Я одним з останніх натягнув протигаз на обличчя та швидко вибігши з тієї кімнати, де вони були сховані, став біля шеренги.

   Озирнувся на секунду та подивився на підлітків, які стояли позаду мене. Страх у їх очах ніби кудись зник, заміняючись злістю й готовністю до навіть найлютішої битви. Здавалось, вони готові гарчати від злості, неначе злі вовки, готові захищати свою стаю. Подумки помітив те місце, де засіли «медики». Вони повинні були вже до цього зібрати потрібні речі, щоб якщо що перев'язати рани постраждалим - сподіваюсь, таких на нашому боці не буде, - у битві.

— Босе, вони зараз почнуть першими нас штурмити, прикажіть вже нападати! - Шепотом мовив один з хлопців позаду мене.

— Ще не час... - Протягнув так само тихо я, слідкуючи поглядом за десятьма хлопцями, які ніби знущаючись, повільно йшли до нас.

   Вони настільки впевнені у своїх силах, що вирішили вирядити тільки десятьох людей? Я певен, що їх там набагато більше, на їхній базі. 

— Босе!... - З нетерплячки теж тихо простогнав вже інший хлопець десь зліва від мене.

— Тихо! - Гаркнув я.

   Зараз підійдуть трохи ближче, і ми почнемо нашу атаку. Секунди спливали. Здавалось, що час уповільнився в декілька разів. А де зараз ЧервонийПил? Вона сховалась, чи вирішила до «медиків» признатися?

— Вперед! - Крикнув я, коли один з ворожих хлопців потягнувся за фосфором на своєму поясі.

   Усі восьмеро хлопців і я разом з ними кинулися на ворогів. Почалася сутичка. Усі намагалися якомога більше пошматувати друг друга. За фосфор доки що ніхто не згадував.

— Тікайте! - Крикнув хтось і усі швидко кинулися в різні боки.

   Хтось випустив пляшку фосфору і той, зреагувавши з повітрям, вибухнув. Я та «свої» ледь-ледь встигли втекти з того місця, де зараз розходилась у різні боки біла хмара. Почувся крик. Йой. Хтось не встиг вибігти з місця ураження. Обернувся туди і серце ніби пропустило одразу декілька ударів. З білої хмари, яка продовжувала у деяких місцях вибухати та ніби горіти, вибіг на майже негнущихся від стаху ногах вибіг ворожий хлопець. Рукавиця з його руки була зірвана, а на самій руці з'являлася повільно рана. Хлопець знову голосно загорлав від сильного болю.

   Уявляю, як йому зараз боляче, якщо його руку роз'їдає до сих пір... Хотів бува трохи пожаліти та покликати свого «медика», але хлопця швидко «прибрали» з поля бою, кудись провівши. Одразу мінус дві людини з місця події.

— Зривайте з них якісь одежу на кшталт капюшонів чи рукавиць та зманюйте їх у фосфор! - Мовив я до трьох своїх, які стояли поряд зі мною.

   Ті кивнули й знову ринулися в бій. Продовжували чутися вибухи, а по території вулиці з'являлося все більше хмар фосфору, який продовжував у деяких місцях вибухати навіть після того, як його «випустили» вороги. Я вдарив хлопця поряд зі мною в бік, який відволікся на одного з наших. Той похитнувся й захрипів від болю. Було видно, що він вже був на грані того, щоб просто кинути усе й втекти. Але щось його тут тримало.

   Коли я вдарив його, хлопець випустив з рук пляшку з фосфором, а я швидко упіймав її. Дякую за нову зброю, хлопець! Сподіваюсь, що з тобою буде в майбутньому все добре і ти більше не кинешся в бій з нами.