Глава четверта. Перші новини.

   Вже пройшло три дні з того моменту, як ми обговорили план. Я нервово ходив туди-сюди по кімнаті. Сидячи в кріслі ЧервонийПил спокійно дивилась на мене. Принаймні, вона намагалась сховати за спокоєм свої справжні емоції, які вирували десь усередині неї.

— Він не прийде. - Тихо казав я собі під носа. - Його могли забрати. 

— Заспокойся. - Тихо мовила дівчина, спробувавши заспокоїти мене. - Він може дуже втомився, коли повертався сюди.

— А що, якщо сталося щось погане? Що, як його вбили на стороні тих людей? Його можуть почати шукати, якщо його вб'ють, і тоді усе вскриється!

— Обсидіане, не панікуй. Все добре. Можливо... - Оля зам'ялась.

— Як ти можеш бути такою спокійною, коли довкола така фігня творится? Навіть я стримувати себе вже не можу. А ти така спокійна, наче нічого й не відбувається.

— А тобі й не треба себе стримувати. Ти тільки недавно зміг повернути до себе емоції. Ну, як недавно? Місяць тому... Слухай, з ним все було добре. Ти ж сам власноруч вишукував найшвидшого у себе на Ринку, так ще й Льодовий до пошуків підключив. І ти зміг його вибрати. Ти ж сам тоді ще перевіряв на власні очі, як швидко той хлопець бігає. Я впевнена, що він зможе повернутися.

   У двері тихо постачали і я зупинився, подивившись на них. Після стуку до кімнати тихо та швидко увійшов запиханий хлопець. Той, якого я обирав. Я подивився на нього. Його не було майже три години, де його так довго носило? Нарешті привівши в норму своє дихання, хлопець почав розмову.

— Там... Там... Т-там багато запасів ц-цього... Як його там... Фосфору!

— Ти бачив, звідки вони його могли брати? - Запитав я.

— Вони ніби його виготовляли... У багатьох залізних бочках. І дим ще такий... Білий, наче хмари. Його дійсно дуже багато!

— Ти бачив, де в них протигази?

   Будь ласка, хай він скаже, що він знайшов запаси протигазів! Вони нам зараз так потрібні! Особливо після тієї новини про фосфор...

— Так, вони є. Але їх мало. Я нарахував десь приблизно сім, вісім протигазів. Їх явно не вистачить, щоб здійснити увесь план...

— Що ти ще бачив?

— Більше нічого цікавого. - Хлопець замовк.

— Добре. Я можу тобі чимось віддячити?

— Та ні. Мені нічого не треба... - Хлопець глибоко вдихнув.

— Добре. Ти можеш бути вільним. І дякую тобі, що збігав!

— Нема за що, босе. Я лиш хочу якось допомогти втримати Албанський і Льодовий Ринки живими. Бо якщо їх не буде, що я - та й усі інші, - робити без них будемо? 

   Хлопець видихнув і вийшов з кімнати. Я на декілька секунд застиг, думаючи про те, що він мені тільки-но сказав. У них є протигази, але їх дуже мало.

— Я скоро прийду. - Кинув я ЧервонийПил і вийшов з кімнати, не очікуючи, коли вона мені щось на це відповість.

   Я вийшов на головну вулицю. Усі звернули на мене увагу майже одразу. Я вигукнув, щоб мене чули усі, хоч мені й не дуже хотілося зараз горлати:

— Слухайте усі! Нам треба підналягти й принести якомога більше протигазів! Ситуація дуже серйозна, і я не хочу, щоб від неї з кимось із вас сталося щось дуже погане! Будь ласка, принесіть по можливості якомога більше протигазів! Плювати, яка модель! Головне, щоб він був дійсним! Будь ласка, я дуже вас прошу виконати моє прохання!

   Довкола були чутні стурбовані вигуки. Я роззирався по сторонах. 

— Та що ж його коїться то?! - Вигукнув хтось, ніби нічого не знає, хоча і певен, що плітки швидко дійшли до нього. 

— Те, що ми повинні зупинити, не давши дістатись до головного. Бо якщо схибимо, Ринку в нас більше ніколи не буде. Я знаю, буде важко відбиватися, але ми повинні хоча б спробувати відвоювати те, що нам дороге.

   Через декілька секунд після цих слів багато, якщо не усі вже обговорювали зі знайомими людьми про те, де би вони могли знайти потрібну нам зараз річ. Я посміхнувся, знаючи, що ніхто цієї посмішки через маску, обшиту колись мною шкірою, цієї посмішки й не помітив.

   Через декілька секунд я знову опинився у себе в тій кімнаті, з якої відкривався вид на головну вулицю Ринку. ЧервонийПил чекала мене, щось дивлячись у своєму телефоні. Коли я повернувся, вона відвела погляд від екрану й подивилась на мене. Потім поклала свій гаджет на «ручку» крісла й почала першою розмову:

— Я чула майже все. Я сподіваюсь, що ти знаєш, що робиш.

— Знаю. У мене є вже продуманий - принаймні сподіваюсь, що він нормально продуманий, - план. Тому помилок статися не повинно. А якщо й стануться, у нас є декілька козирів у рукаві.

— Що, Обсидіане? Ти чув, що казав той хлопець. У них мабуть, вже цілі тонни того фосфору, яким вони будуть штурмувати нас, а у нас навіть нормального захисту від цього нема!

— Я розумію, яка небезпека на нас чекає. Просто довірся мені. Добре?

— Я все-таки дуже й дуже сподіваюсь на те, що ти знаєш, що робиш. - Просичала дівчина й трохи закрила очі.

— Я знаю, що роблю.

..

..

..

..

..

— Ало. - Мовив трохи тихо я, піднявши легку трубку старого, білого СРСР-ського телефону, до якого нарешті дійшли руки полагодити його десь два тижні тому. А потім, коли полагодив, підключив в цьому покинутому дому. А до цього я ледь-ледь зміг підключити сюди світло. - Я хотів би поговорити з тобою про дещо дуже й дуже важливе.

— Чому в тебе такий номер інший? - Голос хлопця, з яким я познайомився десь рік тому, був трохи стурбований. - У тебе ж він, наче, зовсім інший був... Це ж ти, Обсидіане? Ти змінив номер?

— Так, це я, Обсидіан. Я дзвоню з іншого телефону. Зі старого такого. - І майже про себе додав: - Навіть дуже... 

— Он воно що... - Хлопець зітхнув. - Параноя, що тебе можуть впізнати, схоже, тебе зжерла повністю, що ти прибіг аж до таких методик збереження в секреті своєї справжньої особи.

— Параною я давно вже зміг подолати. - Збрехав я старому другові. - Але зараз не в цьому справа. Я дзвоню тобі по одному дуже важливому питанні. 

— Ти не дзвонив і не писав мені майже цілий рік, а тут різко об'явився. Що трапилось?