Глава перша. Погроза.

   Пройшло декілька днів з того моменту, як ми вперше побачили тих чотирьох. Льодовому Ринку вдалося нарешті знайти своє місце й знайти трохи більше своїх прихильників. Тепер у людей було вже два Ринки, де не панували батьківські правила, і при чому вони були поряд.

— Що тебе привело сюди? - Запитав я у дівчини в жовтій масці. 

   Вона дивилась на мене так, ніби ніколи не бачила, хоча я певен, що бачив її на привітанні з «відкриттям» Албанського Ринку. Та сама кофта й ті самі темні джинси, як і тоді. Вони вже давно вийшли з продажу і мабуть у цієї дівчини в єдиному екземплярі. Та й сплутати візерунки на товстій кофті дуже важко - білий тигр, який нахилився, щоб попити трохи води. Мила кофтинка.

— Я хотіла поговорити з вами. Це може здаватися дивним, але я хотіла поговорити не про те, що ви можливо звикли обговорювати з людьми на своєму Ринку.

— Про що хочеш поговорити? - Запитав я у дівчини, коли вона сіла в крісло. - Я готов вислухати все, наче твій особистий психолог.

— Ого... Аж настільки...

— Так, настільки.

— У вас поки нема ніяких важливих справ? А то може я відполікаю вас...

— Зараз ні. Але потім будуть. Тому зараз в мене є декілька хвилин, щоб поговорити з тобою.

— Що ж... - Дівчина почала м'яти край своєї теплої кофти, явно нервуючись. Вона не дивилась на мене напряму. - Для початку я представлюсь. Мене звуть Темноликою.

 — Цікаве ім'я. Моє ім'яти вже мабуть знаєш, якщо ти на Ринку вже давно. - Дівчина кивнула у відповідь, що значило «так». - Добре, про що ти хотіла зі мною поговорити?

   Дівчтна продовжувала довго мовчати.

— У мене нема особливих тем для розмов.

— Тоді тут два варіанти. Перший, це те, що ти йшла до мене здуру, не знаючи, про що поговорити і другий, це те, що ти намагаєшся зібратися з силами, щоб сказати мені щось серйозне.

— Це другий варіант...

— Тоді я можу почекати якийсь час. Але в мене не так вже й багато часу, щоб чекати.

     Все-таки, об одинадцятій до мене вже повинен був прийти Грасіс, щоб обсудити деякі справи стосовно тих дивних людей. А зараз вже десята година, тридцять хвилин.

— Я хотіла поговорити з вами про свого брата...

— Добре.

— Недавно він почав приховувати від нас щось. Я впевнена що в нього є що приховувати. - Каже та, хто не розповіла своїм батькам про Албанський Ринок досі. - І я дуже хвилююся за нього. Раніше він розповідав нам усе, що його турбувало. А зараз, коли батьки намагаються запитати в нього, що сталося, він каже, що нічого не сталося і щоб від нього усі відчепилися.

— Скільки йому зараз? - Запитав я.

— Чотирнадцять.

— Ну, знаєш, для його віку це може бути нормальним, бо в нього почався підлітковий період. У багатьох підлітків були у цьому віці такі проблеми, як недовіра близьким людям. Підлітки можуть ходити все частіше злими, хоча до цього були більш добрими, можуть огризатися і не довіряти батькам. Таке було навіть у мене. 

   Дівчина безпорадно дивилась на мене. У її очах горіло бажання якось допомогти своєму братові. Я мовив далі:

— Вам не треба змушувати твого брата розкривати все, що він у собі там десь ховає. Бо це зробить ваші відносини з ним тільки гіршими. Якщо ви так зробите, то в нього довіра повністю зламається до вас. Я розумію, що тобі і твоїм батькам хочеться скорше дізнатися про проблеми твого брата, але не треба на нього давити. Він повинен розуміти, що вам можна довіряти. І тоді він сам до вас прийде й признається про те, у що він там встиг влізти.

— Я знаю, що так не треба робити, але що мені зробити для того, щоб вдертися йому в довіру?

— Майже нічого. Бо він може зрозуміти, що ти спеціально до нього лізеш, щоб дізнатися про його таємниці згодом, тому як кажуть, буде тримати тебе на відстані витягнутої руки. Просто по можливості частіше проводь з ним час. Тоді можливо він відкриється. Це поки що все, що я можу тобі про це зараз сказати. Доки ти будеш перевіряти те, що я тобі сказав, я придумаю щось ще, щоб якось допомогти тобі.

— Добре. Дякую тобі... - Дівчина присоромлено відвела погляд від мене, доки до цього декілька секунд сиділа й розглядала мене.

— Є ще якісь проблеми?

— Поки що нема. Дякую ще раз. Знаєш, я навіть і не очікувала, що ти приймеш мене до себе. Не очікувала, що ми будемо розмовляти з тобою і ти спробуєш мені допомогти навіть тільки порадою. 

— Я не якийсь-то там крутий президент великої страни, який приймає людей до себе максимум три рази на рік. До мене можна приходити кожної миті, якщо я не зайнят.

..

..

..

..

..

   Добре, що сьогодні ще вихідний. Не потрібно йти в школу. Сиди, та й вирішуй свої якісь справи. Грасіс сидів напроти мене, дивлячись на центральну дорогу ринку. Потім, подивився на мене.

— То ти кажеш, що їх було чотири, так?

— Саме так. Мене ще здивувало те, що вони залишили ключі в машині, а потім забрали її. Можливо, вони гадали - та й гадають зараз, - що кладовище машин ніколи й ніким не перевіряється. Тому вони й вирішили залишити машину саме там. Але чому з ключами усередині...

— Щоб дізнатися правду, ми повинні запитати її в них самих. Та й то не факт, що вони нам її скажуть. Принаймні, одразу. Головне зараз це те, що ми будемо робити з ними.

— Вони поки що не проявляють себе агресивно в нашу сторону, хоч і ведуть себе дуже дивно.

— Та ні, вже проявились один раз. - Я зацікавлено подивився на Грасіса. Що вони ще дивного зробили, ці люди? - Сьогодні вони вийшли на головну - усі бліді, ніби сніг, їй богу. В одежі якійсь дивній, яку я ніколи ще не бачив. І один мені крикнув:«Я знаю, що ти тут! Сколиро ми приймемо за тобою!». І різко зникли. Вони зник настільки швидко, що навіть ніхто помітити, куди вони йшли не встиг.

— Дивно. Дуже дивно... 

— Вони можливо фатальна загроза для нас. Невідомо, що у них на розумі. Треба слідкувати за ними. Тільки наладив Ринок, як почалось щось дивне. Мені ще завалу не вистачало...