Глава дванадцята. Коло озера.

— Ось, це тобі. - Простягнув мені якийсь папірець хлопець з синьою маскою. - Якийсь чувак попроси мене тобі його передати.

— Чому він сам не міг його передати, а тим паче мовчки зі мною поговорити? - Запитав я, швидко ховаючи папірець від сторонніх очей у одну з кишень моєї кофти.

— Не знаю якщо чесно. - Хлопець потис плечима і відвергув погляд, натякаючи, що не хоче вести далі діалог.

— Добре, дякую, що віддав мені його.

  Я повільно пішов до того вже не такого покинутого дому, не поспішаючи прочитати те, що було написано. І коли я опинився у будинку, зачинивши за собою двері, я швидко розгорнув записку.

"Дорогий Обсидіане! Ми не бачили тебе в лице, а точніше взагалі не бачили, але до нас доходило багато чуток про тебе. Ти поважний хлопець або навіть дівка, хто тебе знає... Ми хотіли би з тобою заключити щось по типу контракту - ти допомагаєш нам влаштувати наші ринки, а ми будемо надавати тобі свої хакерські здібності. Повір мені, ми вміємо багато чого з приводу техніки. Сподіваюсь, що ти не відхилиш нашу пропозицію і приймеш її. Ніхто з наших не знає твого ніку в Telegram, тому напиши комусь з нас сюди, якщо захочеш прийняти нашу угоду:

*******

********

З повагою, Грасіс та Самрамон"

   Хто міг мені таке написати? Дивно. Навіть дуже дивно... Що вони від мене вимагають окрім моєї допомоги? Може, це якась підстава і коли я на неї погоджуся, станеться щось погане? Хто його знає, але ризикнути трохи хочеться. Але що буде, коли я прийму "заяву"? Ось ми домовимось, я допоможу їм, вони допоможуть мені або комусь з Албанського Ринку, якщо треба... А далі що? Що буде відбуватися далі? Наша угода буде дійсна чи після закінчення її умови все обірветься і ми забудемо друг про друга?

   Я повільно дістаю телефона і набираю потрібний нік у додатку Telegram. Потім ще довго вагаюся, коли відкриваю чат з ще зовсім невідомою для мене людиною. Пальці починають трохи мокріти від страху і хвилювання, а руки інколи трохи трястися. Я ще ніколи не відчував нічого подібного. А що, якщо вони взламають усіх нас? А що, якщо вони вже це встигли зробити? Але ж ніби нічого, що могло означати, що мене або когось іншого дійсно взламали ще не було видно. Чи й не буде видно?

   Так, Обсидіане, заспокойся. Пожалій свої легені, вони в тебе не безкінечні. Я починаю відчувати після цих думок, як дійсно потихеньку заспокоююсь. Перечитую письмо знову і знову, вникаючи у кожне слово, що там написано. Хотілося б дізнатися, де знаходиться їх ринок. Цікаво, як вони його назвали? Вони задумали створити свої ринки ще до заснування Албанського Ринку чи мої дії підштовхнули їх? Схоже на те, другий варіант більш підходящий, бо тоді б я давно прослухав про два подібні ринки і вже давно ходив по них. Або можливо вони просто робили так, щоб чутки не так вже й швидко розходилися і до мене вони просто не встигли дійти... Коротше, хто цих двох знає.

   Я повільно кладу папірець на старий дерев'яний стіл, який притиснутий до стіни з вікном, відкриваючим видовище на усю вулицю ринку. Телефон з увімкненим на ньому Telegram я кладу біля папірця і легенько відкидаюсь на спинку такого ж старого стільця і той тихо скрипить від цього. 

   Чи треба мені приймати їхню угоду? Що, якщо усі на Албанському Ринку будуть потім скаржитися, бо я зв'язався трохи не з тою компанією? Але можливо, дехто жадає помсти одним людям і їм такий зв'язок з підлітками-хакерами буде на руку. А чи дійсно вони вміють багато чого у просторі інтернету, як писали про це? Може, вони захотіли потім казати усім, що "ось, ми маємо зв'язки з Обсидіаном і якщо що, то він зможе нацькувати на наших ворогів цілий ринок"?

   Або навіщо їм ще зі мною складати угоду?... Все, Обсидіане, думай про те, чи треба складати угоду з ними.

   Ніби ніякою підставою, що мене можуть надурити, не пахне. Але треба буде ще перевірити, чи справжні мої здогади. Та й враження треба навіяти їм добряче. Я швидко встаю з місця. 

   Треба знову зникнути і майже не з'являтися. Типу у мене якісь справи і я не можу з'являтися. Сам я хочу трохи змінити зовнішність, бо хочеться предстати перед усіма через якийсь час вже з більш підходящому для мене образі. Ну, як трохи? Знайти якісь гілки, щоб потім прикріпити до ніг і здаватися вищим десь сантиметрів на п'ятнадцять - двадцять як мінімум і для прикриття моїх "читів" надягти щось по типу плаща, щоб він закривав моє тіло майже повністю.

  Швидко відправивши повідомлення Грасісу, чи як його там звали про те, що я ще не готовий сказати "так" чи "ні" і скажу трохи пізніше свою точну відповідь, я почав виходити на вулицю. Коли я вже вийшов з покинутої домівки, до мене одразу підбігдо декілька хлопців і одна дівчина. Вони про щось питали мене, але я особливо не слухав їхні питання. 

   Намагаюся усім своїм видом показати, що я зараз не готов відповідати. Навіть декілька разів напряму про це сказав. Але ці четверо ніби взагалі мене не чули і продовжували слідкувати за мною зі своїми питаннями.

— Ну стій же ти! - Різко дівчина схватила мене за руку, і я не контролюючи себе, різко видирнув свою руку з її хватки.

   Різкий спалах злості затьмарив мені очі. Ненавиджу, коли мене торкаються без причини на те, та ще й намагаються дізнатися більше тієї інформації, яку я поки що не хочу нікому казати. Я не маю на увазі, що я вважаю себе крутим і бла бла бла, що не дозволяю багатьом до мене торкатися. Але коли ти вже починаєш трохи злитися від того, що навіть попри твої слова тебе не слухають, так ще й намагаються затримати мене трохи бісить. 

— Що сталося?! - Гаркнув я, дивлячись по черзі на кожного з них і зупиняючись на місці, щоб отримати відповідь.

   Дівчина відскочила від мене. У її очах читався невеликий страх. Вона притисла руки до грудей, ніби я обпік їх.

— Це правда, що... - Озвався один з хлопців, стурбовано дивлячись то на мене, то на ту дівчину, і я не дав йому договорити, відвернувшись і пішовши геть.