Глава одинадцята. Майже один.

   Вже пройшло майже два тижні з того моменту, як БагрянеНебо і ЧервонийПил поїхали до своєї бабусі, доки у нас літні канікули. Мені було трохи нудно без них. Світ знову став сірим - таким, яким був до нашого знайомства з цими двома. З-за цього я намагався зробити якісь справи на своїй базі, щоб залишити якісь більш "цікаві" справи на потім, коли ЧервонийПил і БагрянеНебо повернуться назад.

   Посадив біля входу цілі кущі кропиви, щоб ніхто не заходив на мою галявину лишній раз. Я посадив це, щоб люди, які зайшли у невеликий лісок на пікнік і почали шукати місце для відпочинку або палиці для вогнища, підійшли трохи до "входу" на мою галявину, подивилися на кропиву і подумали:"Тут не обійти, краще не буду туди лізти".

   Я звісно не певен у цьому захисті, але я не певен, що люди будуть лізти у ліс зимою, особливо сюди, до моєї канави. Мені пощастило, що моя база знаходиться звіддаля від усіх галявин для відпочинку, тому сюди навряд так часто хтось буде лазити навіть якщо дуже захочеться.

   Коли я пересаджував кропиву з одного місця на інше, я помітив, що вона мене не жалить і не залишає ледь помітних волдирів на шкірі. Мене це дуже здивувало. Бракована, чи що? Спробував знайти новий кущ кропиви, але на цей раз не висаджувати її. Повільно доторкнувся до рослин. Нічого. Дивно, чого вона це не жалить мене, як інших?

    Добре, залишу на трохи. Приблизно через п'ять днів після того, як від'їхали два моїх друга, я зробив щось по типу городу на одному з небагатьох сонячних місць на моїй базі - посадив трохи помідор, огірків, картоплі і морковки. Навіть дві ягоди полуниці з дому тихо поцупив і посадив у себе на городі. Планую також декілька зерняток кукурудзи з дому "вкрасти" і тут посадити. Ніхто все одно особливо не побачить, що декілька зерняток зникло.

   До речі, саму базу я вже встиг назвати як "Тіньома Зона". Ну а що? Назва як на мене, дуже підходить для цієї місцини!

   Інколи я приходив до Албанського Ринку, щоб так би мовити "відмітитися", показати, що зі мною все добре і все під контролем. Та й побачити, що там та як. Хай не розслабляються, що "начальство" може довго не приходити, а потім бац! І через визначений час різко з'явитися, побути трохи, і знову зникнути, ніби його ніколи й не було.

   Новий спекотний день. Я зняв капюшона з голови, бо дуже жарко, коли я йшов до своєї бази, щоб не зжаритися. Добре, що зараз багато хто з дорослих їде на роботу зранку, а підлітки зазвичай люблять гуляти у вечері, коли не так жарко. У голову одразу війнула та довгоочікувана та дорогоцінна у такий час прохолода, яка була чимось приємним після прогулянки під палючим сонцем. Я не став вдягати капюшона назад і дозволив йому впасти на мою спину.

    Усівшись на один з декількох каменів, який у деяких місцях покритий м'яким мохом, я дістав рівну палку середніх розмірів, яка трохи більша за мою долоню. На палиці було шість майже рівних, невеликих дірок різних розмірів та товщини, які створив колись давно сильний дощ. Діставши камінь, який був заточений мною так, що мав "округлу" форму - ох і довго ж я його точив... - я приклав його до палиці і почав прив'язувати гілками верби. Зробивши декілька тугих вузлів, я подивився на ножа, який за формою більше нагадував серп.

— Що ти тут робиш? - Почув я різко тихий голос, який майже переходив на шепіт і швидко озирнувся на звук.

   Олег. Але що він тут робить? Слідкував за мною? Але навіщо?

   Я швидко встав, непомітно кинувши "серпа" трохи всеред і подивився на чоловіка. Трохи нахиливши голову, я запитав у відповідь:

— А що робите тут ВИ? Слідкували за мною, чи що?

— Ну, знаєш... - Офіцер гмикнув. - Ти увесь такий цікавий, загадковий. Мені закортіло прослідкувати за тобою, коли я побачив, що ти кудись йдеш.

— Ви все ще не довіряєте мені? - Гаркнув я і відчувши погрозливий стиск в легенях, який може знову стати задухою, я пом'якшився. - Що ж, пересвідчилися, що я не роблю нічого поганого?

— Так. - Чоловік спокійно посміхнувся і пройшовши повз мене, сів на камінь напроти того, де декілька секунд сидів я. Він легенько підбросив серп ногою до мене. - Кого зарізати ним збираєшся?

— Нікого.- Швидко відповідаю я.

— Тоді для чого він зроблений? - Чоловік указує поглядом на так званого ножа.

— Нудно стало, тому вирішив зробити.

— Тоді розбери його так, щоб я не хвилювався, що щось дійсно станеться.

   Я повільно взяв саморобного "серпа" і почав його повільно розбирати. Не хочеться його розбирати, я довго точив камінь до такої ідеальної гостроти, але що вже поробиш? Можливо потім знову зберу, якщо в падлу не буде....

   Коли я розібрав його й кинув кудись у кущі, я знову подивився на чоловіка, вичікуючи, що він може мені далі сказати. Він деякий час мовчки посидів, дивлячись кудись у сторону, ніби про щось думаючи, і лиш потім нарешті сказав, подивившись при цьому на мене:

— Ти тут завжди ось так один десь ходиш?

— Часто. Не скажу, що завжди, але часто.

— Друзів нема, так? - Знову питає чоловік.

— Є двоє, але вони зараз не тут. Вони мабуть мої єдині друзі, яким я можу довіряти і які нормально можуть довіряти мені. Вони... Не вважають мене якоюсь дивною людиною, якій особливо нічого робити і вона шукає собі "дивні" пригоди.

— А... Випадково та дівчина, яка була зі мною в палаті, коли ти прокинувся не одна з твоїх друзів?

— Так, вона одна з них двох. А що?

— Та ні, нічого особливого. Добре, коли маєш друзів а не швеняєш хтозна де сам, так?

   Я мовчки киваю і втупляю погляд у холодну і трохи сирувату землю. Так, добре мати друга, тим паче не одного, на якого можеш покластися і якому можеш допомогти у відповідь. Я навіть не знаю, що би зі мною сталося, якби я не зустрів ЧервонийПил, а потім БагрянеНебо. Вони підштовхнули мене на створення Албанського Ринку, підтримували мене і тепер мені якось треба їм віддячити за все це. Але як саме це треба зробити?

— Чому ти постійно носиш маску? - Знову запитав у мене Олег.