Глава десята. Під вечір.

— Ти як? - Турботливо питає мене дівчина, стоячи переді мною. - Усе в нормі... Там? - Вона поглядом трохи опускається до моїх боків, натякаючи на мої рани.

— Ніби нормально, а ти як? - Питаю у дівчини у відповідь.

— Все добре.

   ЧервонийПил повільно кліпає, що може означати, що з нею теж усе добре. Вона відводить погляд, а потом знову дивится на мене. Дівчтна мружиться, коли бачить, що я їй щось простягаю. Я у свою чергу простягаю їй ножа, який я зробив для неї.

— Це для самооборони. - Кажу спокійно я, кладучи дерев'яну рукоятку ножу з кам'яною заточкою, приробленую до неї у руки дівчини. - Якщо він не подобається, то можеш повернути назад мені.

— Мені все подобається. - Каже відверто дівчина, оглядаючи ножа.

   Рукоять з трохи вигнутої під кутом гілки. До неї з гнучких гілок  верби був "прив'язаний" гостро наточений камінь, який доставив мені багато роботи і проблем. Я спеціально не точив його там, де жовтуваті гілки приєднують до рукояті, щоб не розірвав. Я розумію, що гілки верби достатньо міцні, щоб не порватися майже одразу після першого використання ножа і при цьому тримати камінь і "основу" разом. Та й до того ж їх декілька. Але чисто для підстраховкт я цього не зробив.

— Це... Дуже мило з твого боку. - Почала ЧервонийПил, але на декілька секунд зам'ялась. - Але я боюсь, що колись я можу ранити когось свого по типу тебе і можу ним спричинити багато болю...

   О, це дуже мило з її сторони вже визнавати мене "своїм".

— Не хвилюйся, я завжди буду поряд і якщо що, допоможу. Обіцяю. - Кажу повільно я, розтягуючи майже кожне слово, яке з сильним хрипом вилітає з мого рота.

   Я не курю. Ця хрипота награна. Навіть голос приховати намагаюсь, розмовляючи з сильним хрипом у голосі, до якого я вже встиг звикнути до цього часу.

   Дівчина знову повільно кліпає. У її очах читається захват. ЧервонийПил дивиться то на мене, то на ножа, не знаючи, на що їй дивитися зараз. 

— А в тебе подібний є? - Питає з таким же захватом у голосі дівчина, втупляючи погляд нарешті тільки у ножа.

— Ні, але скоро можливо буде. До речі, може тобі форму трохи змінити? Ну, щоб був вже більш оригінальний... 

— Дякую Обсидіане, але ти вже багато чого для мене зробив. - Повільно мовила дівчина, різко піднявши на мене голову. - Тому з формою я заморочку буду вже сама мати.

— Добре. - Слава Богам, мені знову не доведеться морочитися. - Тоді що будемо роботи зараз? Ну, якщо ти ще хочеш сьогодні кудись іти...

— Та зараз же тільки ранок, тільки початок сьогоднішнього дня. Звісно, що я знову хочу куди-небудь піти з тобою! Я... - Дівчина хотіла щось сказати ще, як в неї прилітає кучка піску.

    Вона озирається назад, щоб подивитися, хто це зробив. Позаду нас на відстані стаяв якийсь хлопець і хитро посміхався. Він готував нову піщану кульку, щоб знову запустити в нас. 

   Я підходжу до піску и теж беру трохи вологого піску, щоб вдарити у відповідь. ЧервонийПил спробувала сховати ножа у карман, щоб приготуватися до можливого бігу звідси.

— Це тобі за дівчину! - Попадаю з першого разу по його обличчю. Добре, що на ньому окуляри. 

    Хлопець замахнувся і кинув же одну кульку. Він злісно, подивився на мене. Але у цій злісті була частка веселощів.

— Це війна! - Крикнув він і підкликав до себе двох хлопців, які почали теж набирати вологого піску.

— ТВОЮ НАЗАД! - Крикнув я, коли на нас посипався дощ з піску.

   Швидко взявши ЧервонийПил під руку і намагаючись бігти так швидко, наскільки мої ноги могли мені дозволити, я побіг вперед. Деякий час нас переслідували, але коли їм було вже далеко бігати за бомбами з піску, від нас нарешті відстали. Тільки через декілька секунд, коли хвіст у вигляді трьох хлопців від нас нарешті відстав, я зупинився. Віддихуючись від швидкого і неочікуванного бігу, я знову відчув тиск у легенях. Та ну що з це таке? Спочатку одне, потім зовсім інше!...

   Я почав ніби задихатися. Притиснувшись одним боком до дерева поруч і тим самим "перекривши" першу рану, я став намагатися дотягтися до іншої своєї рани. В мене це вийшло, але не одразу. Коли усе закінчилося, я спокійно, ніби нічого зараз не відбувалося, подивився на шоковану ЧервонийПил, яка увесь цей час стояла поряд зі мною і намагалася зрозуміти, що відбувається.

— Це все рани?... - Стурбовано запитала у мене дівчина і я кивнув головою.

— Так, рани. Але я вже навчився їх "вимикати" у потрібний час, тому хвилюватися особливо не треба, все добре.

   Дівчина мовчки стояла і дивилася на мене. Через декілька хвилин вона повільно кивнула, ніби до неї тільки зараз дійшла суть моїх слів.

— То... Куди ми підемо? - Тихо питаю у дівчини.

..

..

..

..

..

   Пройшло декілька годин, і вже настав повноцінний вечір. Якось швидко пройшов сьогоднішній день, я навіть не помітив цього, хоча раніше за собою такого не помічав. Ось що буває, коли маєш добру компанію поряд.

   Ми з Олею ходили то тут то там, намагаючись чимось зайняти себе. Додому обом не хотілося, але й на вулиці було трохи нудно. Якщо ми все-таки знаходили якісь пригоди, то вони були "малими" і швидко закінчувалися.

   Але вже коли наближався вечір, ми вирішили знайти нарешті місце, де ми могли зустрічатися і ніхто нас не побачить там. Це місце повинно було бути таким, щоб про нього майже ніхто не знав. А якби й знав, то не поліз би туди, бо важко туди зібратися.

    Спочатку ми не могли знайти нічого підходящого для нас обох. Потім знайшли дві місцини - одна сподобалась дівчині, інша мені. Ми трохи посперечалися про те, де ми будемо розташовувати своє "лиходійське" лігво, бо наші думки у цьому дуже розходилися - ЧервонийПил хотіла залишитися на одній галявині, а я на іншій. Потім прийняли рішення, що ЧервонийПил буде на своїй галявині, яка їй сподобалась, а я на своїй. 

   У ЧервонийПил галявина була відкрита й широка, на неї постійно попадало сонячне проміння навіть тоді, коли вечоріло. У мене на моїй скажімо так галявтні майже постійна тінь. Лиш у деяких місцях було трохи сонця, та й то вони зникали як тільки починало сутиніти. У дівчини була обережна гарна і "кругла" галявина - одразу видно, що можна не дивитися на те, що вона вже встигла зарости і її можна швидко очистити від усього зайвого. У мене ж поряд було щось по типу канави, де ще не встигло висохнути трохи води на дні після дощів. Але моя галявина була набагато більша, ніж галявина ЧервонийПил. Тут можна буде розташувати щось набагато більше.