Глава дев'ята. Рани.

   Дев'ята ранку, а я вже давно не сплю. Десь з п'ятої години ранку не можу нормально заснути. Рани інколи можуть трохи пекти, нагадуючи мені про той жахливий день. Спати то на спині то на животі дуже складно, майже постійно хочеться повернутися на один з боків і про щось подумати, про щось помріяти. Та й спав я відривчасто. То прокидався і декілька хвилин, які могли затягнутися у цілу годину лежав і втупляв у стелю, то засинав знову. А потім, коли сон не лізе ні в одне око, лежу і щось роблю у телефоні, бо більш цікавих занять придумати не можу. І так за ці декілька днів з'явилося невелике безсоння, яке мені навіть чимось подобалося.

   Лежиш собі, дивишся у вікно, про щось своє думаєш чи навіть мрієш. Інколи у кімнату потрапляє трохи тієї нічної прохолоди, яка несе з собою приємні запахи лісу чи дощу. Інколи у деяких вікнах сусіднього дому загорятися лампи - хтось вставав попити води або сходити по справах до потрібної кімнати. Цей світ може горіти довго, що означає, що комусь треба дуже рано вставати на роботу або комусь просто не спиться, як мені. Але частіше за все світло горить від сили сім хвилин - я сам рахував, коли однієї ночі знову не сталось  нудно було. Сам світло не вмикаю - не вистачало мені ще до себе зайвої уваги привертати, хоча дуже кортіло вмикнути та посидіти щось почитати.

   Вже пройшло три дні з того моменту, як мене нарешті виписали з лікарні. А зробили це лікарі дуже швидко, сказав, що залишатися особливо нема сенсу, бо вже все добре. Майже. Батькам я майже одразу написав, коли прийшов у себе, що мене скажімо "прийняв" до себе на ночівлю різко з'явившийся майже нізвідки друг і вибачився, що не повідомив їм про це одразу. Ну а що я міг їм ще сказати окрім брехні? "Мам, пап, мене ледь не вбили, а все тому, що ваша дитина як прибацана лазить хтозна де й коли"? Ні, дякую. Я краще буду мовчати, щоб потім не отримати ще більшого струсака вже від рідних, але дуже злих батьків.

   Коли я нарешті прийшов додому, батьки звісно насварили, що я не попередив їх завчасно. Але зовсім скоро "охололи". Їм про рани я нічого не сказав. Краще хай вони поки що не знають, що з моїм тілом щось не так. Що нема тих жахливих ран на моїх боках, які тепер завадять мені нормально жити й дихати у моєму майбутньому.

    І ось коли зранку сьогоднішнього вихідного я прокинувся рано, пересвідчився, що всі ще сплять, швидко зайшов у ванну і закрився на замок, щоб якщо що ніхто не зайшов типу "случайно" раніше потрібного часу. Трохи підняв свою "нічну" футболку, щоб добре було видно рани. 

   Жахливе видовище. Дуже жахливе. Рани були майже "невідкритими", що не давало змоги потрапляти у них якимось хворобам та інфекціям і так часто й надовго застісти у моєму організмі. Але довгі "вирізи" все-таки були достатньо видні на тлі чорної від великих синців шкіри. Повільно простягнув руку до правої рани і спробував її трохи "відкрити", щоб побачити, що взагалі діється усередині. Біль був, але вже не настільки великий, щоб знову молити Богів про допомогу. Про те, щоб вони трохи притримали біль, доки я роздивляюся свої рани.

   Довкруж рани був великий, синій, майже чорний синяк. Довго же він буде сходити... Деякі кістки були повернуті трохи не туди. Деякі були зламані. Деякі були ще більш-менш цілі. Ні... Не дивись на це! Відверни голову... Ти не повинен бачити усього іншого! Швидко заплющую очі, щоб не дивилися на саме головне - легеню, яка зараз починала працювати трохи швидше через хвилювання. Рука повільно відпускає ту чорно-синю шкіру, що майже повністю закривала одну з моїх ран.

    Не скажу, що я так боюся дивилися на рани чи кров на цих самих ранах. Але те, що на мені такі серйозні та великі рани... Мене все-таки лякає. Мене лякає те, що мені треба буде з цим жити, з цим миритися і шукати способи, як спробувати хоч трохи полегшити цю ситуацію. 

   Ох, Боги... За що ж це мені? Я ніби нічого поганого нікому не зробив... Так, Обсидіане, не панікуй і заспокойся. Глибокий вдих, видих... Коли був видих, рани ніби самі собою "відкрилися", спочатку випускаючи те повітря, яке було, а потім запускаючи у легені більше повітря, ніж зазвичай треба. Вони запекли як тоді, коли мене тільки ранили.

— Гха! - Простогнав я, починаючи панікувати ще більше.- Твою назад!....- Від того, що я щось сказав, легені ніби спочатку стисло на декілька довгий больових секунд.

   Опершись руками о ванну, я відчуваючи, як вони разом з ногами тремтять від страху не по-дитячому, я повільно спустився на холодну підлогу, озираючись по сторонах у пошуках того, що могло мені зараз допомогти. А казала ж мені ЧервонийПил - не треба зараз глибоко вдихати...

   Це ж з якою силою треба було довбанути мене одразу в два мої боки, щоб окрім великих синяків на тих місцях ще й проламати кістки?! Думай, Обсидіане, думай, що тоді треба робити! Але мізки наче не хотіли підкорятися, вже готуючись відправити мою свідомість кудись далеко....

   Руки ніби самі собою з останніх сил потягнулися до ран і доторкнувшись до них, "закрили" десь на половину. Дихати від цього враз стало легше. Та темрява, яка до цього підступала до мозку, підло закриваючи очі і не даючи нічого нормально розгледіти, різко відступила, починаючи потихеньку зникати.

   Руками я повз далі, "закриваючи" обі рани, щоб відновити нормальне дихання. І воно дійсно змогло відновитися! Я зміг знову нормально дихати, а темрява перед очима розвіялася нарешті повністю, ніби її ніколи й не було. Перемога! Але до якого часу ця перемога буде продовжуватися?..

   Я клянуся усим, що в мене є, що я більше не буду ніколи сильно відчувати емоції. Тепер вони будуть під сильним замком, щоб не вирватися і не дозволили моїм легеням страждати. До речі, може, все-таки подивитися на них?...

    Я повільно встаю і знову трохи піднімаю футболку до гори. Знову бачу ту ж саму картину з жахливими ранами, але на цей раз я "розтискаю" одну з них трохи більше. Погано видно, але все-таки щось видно. Невеликі прожилки, які торчать майже усюди і майже такого ж самого кольору, що й сама легеня. Орган повільно ніби то виростає, то потім трохи щулиться на видиху. І як я зміг вижити після таких ран? Як я взагалі з ними зможу нормально прожити?...