Глава восьма. "Остання" місія.

— Так, починай. - Сказав спокійно я, готовий підтримати руками ЧервонийПил, щоб вона нарешті навчилася лазити по деревах.

   Дівчина повільно почала лізти по стовбуру дерева, хапаючись руками за гілки то тут то там, коли була така можливість. Я стояв поруч, готовий якщо що піймати дівчину, коли вона буде падати.

    ЧервонийПил вже майже долізла до потрібної гілки, як мій телефон задзвонив.

— Чорт... - Тихо вилаявся я, дістався його з карману і "беручи" слухавку. - Ало? Так, вільний. Так. Скоро буду, кеп.

   Дівчина швидко зістрибнула з дерева, вдачно приземлившись на ноги. Вона підійшла до мене і серйозно мовила:

— Я йду з тобою.

— Ні, ти не йдеш.

— Йду, і це не обговорюється. - Гаркнула різко й неочікувано дівчина.

— Я цю кашу сам заварив, мені й приймати її послідовності! І тобі там робити особливо нічого, повір мені.

— Вірю, але всеодно йду з тобою. Мені хочеться подивитися, що ти там робиш.

— Нічого особливого я там не роблю. - Почав "гарчати" я. - Мені не щастить на "веселі пригоди", тому і тобі там робити нічого. Я все сказав! - Закінчив різко я і швидко пішов уперед.

— Стій! - Гукнула дівчина, коли я вже достатньо відійшов від неї і побігла, щоб наздогнати. - Можна я хоча б пройду поряд з тобою декілька хвилин. Мені просто нудно самій гуляти, а додому йти особливо не хочеться.

— Добре, пішли. - Одразу погодився я, підмічаючи, що до потрібного місця йти довго, і мені теж стане нудно, коли я буду йти туди. - Але коли прийдемо, щоб обов'язково повернулася назад!

— Добре. - Теж погодилась дівчина і ми пішли разом у потрібному напрямі. 

— А ти до того моменту, як ми познайомилися, давно один ходив ось так, приховуючи себе справжнього від інших?

— Так, а що?

— Не знаю. Просто я мабуть давно би вже збожеволіла, якби не з ким окрім батьків і декількох знайомих розмовляла.

— Та я побачив. Коли тебе про щось питаєш, ти рота не закриваєш. І фіг тебе у такий час затнеш... 

    Дівчина судячи з усього посміхнулася. Вона секундно подивилась на мене, неначе забула, як я виглядав. Але враз у її очах той веселий і радісний блиск зник, ніби його ніколи й не було.

— У тебе якісь проблеми?

— У всіх зазвичай є якісь проблеми. У тебе вони теж повинні бути. То єТому не питай про мої, щоб не мати їх ще більше.

— Ти можеш мені довіритися.... - Тихо сказала дівчина, якій вдалося ледь-ледь "зловити" мою руку, щоб зупинити.

— У мене нема ніяких проблем. - Спокійно сказав я, продовжив йти далі, але вже більш повільно. ЧервонийПил не відпускала мою руку, неначе боялася, що з нею щось станеться, якщо вона все-таки відпустить її. - Принаймні зараз їх нема.

   Дівчина нарешті відпустила мою руку, продовжуючи йти поряд зі мною. Вона доволі довго мовчала, а коли про щось питала, намагалася не дивиться у мою сторону.

..

..

..

..

..

   Пройшов час. ЧервонийПил, як тільки ми нарешті прийшли, пішла додому, а я почав знову обшукувати місця, які цікавили Олега. А чоловік знову засів у засідці, чекаючи зручної миті, щоб напасти на злочинця.

  Спочатку обійшов один вже давно покинутий усіма будинок, потім інший. Пройшов декілька галявин, де колись відпочивали люди і вже збирався повертатися з новиною, що нічого не знайшов... Усе відбулось швидко, я не встиг зреагувати, як вже лежав на землі. Поганець швидко притис мене до землі, придавивши ножа до горла.

— Не ворушись, інакше помреш швидко. - На знак підтвердження, той принис ножа до мого горла ще сильніше, від чого здалося, що я ось-ось втрачу останню можливість дихати.

— Допоможіть.... - Прохрипів я, і чоловік з ножем нагло посміхнувся.

— Ніхто тобі вже не допоможе. Ти залишився тут сам один, ніхто більше не прийде до тебе. Ніхто тобі не допоможе. 

— Допоможуть!... - Видавив я з себе, сподіваючись, що мої слова правдиві.

— Коли? - Спокійно запитав злочинець, трохи прибравши ножа, тим самим давши можливість мені нормально говорити. - Якщо зараз ніхто не підірвався, щоб допомогти тобі, то й ніколи тобі вже ніхто не допоможе! Давай ось що зробимо - я відпущу тебе, але ти станеш на мою сторону. 

   Я різко вдарив декілька разів чоловіка у живіт, намагаючись завдати йому якнайбільше болю. Це спрацювало - злочинець різко закрив живіт руками, а його лице побіліло. Він відпустив мене, а його ніж, випавши з його рук, впав десь у траву. Я, користуючись такою можливістю, швидко встаю, і набираючи повні легені повітря, беру ніж. Різати звісно, нікого не буду. Але для більшого "виду" і для самозахисту на всяк випадок треба взяти.

— Ти ніколи й ніде не знайдеш свого власного щастя, навіть якщо будеш носити маску! - Прохрипів нарешті чоловік, трохи оклимав від болі і подивившись на мене. - Ти загубиш все... ВСЕ!

   Чоловік встав у повен зріст і спробував накинутися на мене. Швидко виставивши ножа уперед, мені вдалося захиститися від цього різкого нападу. Але від іншого ні. Чоловік різко вдарив мене у бік. Да з такою силою, що я відлетів від нього, і"загубив" ножа. З силою вдарившись о дерево спиною, я впав на землю, намагаючись не завити від болю.

     Терпи, Обсидіане, терпи! І що, що спочатку тебе з силою вдарили у бік, а потім ти вдарився о стовбур дерева? Це не привід зараз просити про допомогу! Ти не слабкий! Ти зможеш! Терпи, Обсидіане! Терпи з усіх сил, які в тебе є!

    Пекучий біль спочатку у одному боці, а потім у іншому змусив тихо зашипіти і ледь-ледь стриматися від крику. Може, мені дійсно ніхто не допоможе і злочинець правий? Може, я вже зараз залишуся без усього того, що мав до цього? О, Боги, допоможіть мені!....

    Почулося декілька гучних хрустків гілок і через секунду біль трохи вщух. Ще через декілька секунд почувся металевий "Клац!" і я зрозумів, що чоловіка з ножем нарешті заарештували. Судячи з усього, хтось стояв на тій стороні галявини, відхекуючись від швидкого бігу.