Глава четверта. Привітання.

    Серце гупає в грудях так, ніби готове от-от вистрибнути. Хвилювання я вже не можу стримати, намагаючись непомітно дивитися, на усіх тих людей, які стоять майже напроти мене. Вони усі чекають доки я вилізу зі своєї "схованки" і привітаю їх. І ось я нарешті виходжу і намагаюсь дати своєму поглядові типового для мене спокою та байдужості. Щоб мене було ліпше видно, знову заліз на низьку гілку дерева, коли настав час промови. Чи вийде в мене нормально усе сказати і не провалитися? За останній час я не намагався щось розповісти ось так, на публіці. Хоча, я взагалі майже ніколи цього не робив.

   Хіба що розповідав презентації два-три рази перед класом по якихось предметах. Але у нашому класі у той час було лише максимум двадцятеро людей. Та й то деякі тоді запізнювалися. А зараз... Людей тут ціла купа. Тому я так хвилююся. Вони усі прийшли, щоб побачити мене - того, хто організував усю цю подію, яка їх зацікавила. 

   Усі без винятку стояли в масках на різний лад. У всіх вони були кольорові. Тільки у мене самого маска була чорною. Не суть. Поглядом різко натрапляю на чомусь знайоме волосся. Здавалось би, у багатьох людей може бути коричневе та трохи розтріпане по сторонах волосся під каре. Але чому вони мені так знайомі, ніби я вже колись бачив їх? Хтозна. 

   Знову оглядаю натовп. Усі вони чекають, що зараз я привітаю їх і потім усе почнеться. Глибоко вдихаю, збираючись із силами і достатньо голосно, щоб мене чули усі, промовляю:

— Вітаю усіх, хто все-таки наважився прийти сюди. Мене звати Обсидіан , і я рад, що чутки про дивний ринок дійшли аж до стількох людей. І я сподіваюсь, що він вам сподобається. А тепер ви можете пройти на вулицю, яку я обрав спеціально для цього ринку, і почніть свої продажі та покупки! - Після цього я зліз з дерева і під тихе гомоніння, яке доносилося то тут то там, першим пройшов на потрібне місце.

    Вже зовсім скоро сонце почте потихеньку опускатися, заливаючи усе довкола безбарвною темрявою. Позаду я чув багато тихих кроків. Усі йшли за мною, інколи оглядаючи місцевість.

   І вже через декілька хвилин ми вийшли на вже давно забуту багатьма кам'яну дорогу. По обидва її боки були товсті стіни багатоповерхових будинків, а попереду глухий кут із металевого забору. За ним знаходився давно ніким необжитий будинок. А стіни в багатоповерхівках настільки товсті, що хтось навряд за ними може почути тихі гомоніння. 

    Сама дорога достатьньо велика. На ній можуть вміститися дві подібні групи до тієї, яка зараз була позаду мене. Навіть трохи більше.

   Швидко пройшовши уперед, щоб дати людям можливість "прийти в себе", чую, як ніби хтось мене кличе і намагається якомога швидше підбігти. Коли озирнувся, в мене хтось неочікування влетів, майже зваливши з ніг.

— Що відбувається?! - Невдоволено запитав я, намагаючись хоч якось відштовхнути того, хто затис мене у колі своїх рук.

— Ти зміг! - Тихо сказав жіночий голос, і я впізнав у ньому ЧервонийПил.

— Ну так, зміг. - Вже менш невдоволено мовив я. - До тебе теж плітки про Албанський Ринок дійшли, чи не так? - Сказав я більше до себе, ніж до дівчини.

— Ну раз я тут, біля тебе, то звісно, що вони дійшли і до мене! - Дівчина нарешті відпустила мене, даючи нарешті можливість нормально дихати. - До речі, тут ще й моя молодша сестра. - З радістю мовила ЧервонийПил і я косо подивився на неї.

— А ти певна, що твоїй сестрі можна довіряти?

— Ну звісно! Якби я їй не довіряла, я би не привела її сюди. До речі, куди ти зараз підеш? - З цікавістю запитала дівчина і я глибоко вдихнувши, подивився на той двоповерховий дім, де вже ніхто доволі довго не жив. - Тому що я не певна, що просто зараз ти підеш щось купувати чи продавати. У тебе можливо буде достатньо багато справ від сьогодні. 

— Наприклад? Які ще "особливі" справи у мене можуть бути?

— Ну не знаю... Може, якісь сварки будеш розрулювати на дорозі. Може підлітки з інших міст чи сел дізнаються про твій Ринок і захочуть так би мовити співпрацювати... Створюють свої ринки подібні до твого і будуть просити якісь товари, чи присилати свої, якщо треба.

— Не знаю, не знаю. - Різко мій телефон задзвонив і я відійшовши в сторону від дівчини, почав розмову першим. - Ало... Знову? Це вже третій раз за тиждень, скільки можна?! Добре, виходжу вже....

..

..

..

..

..

— Малий, ти мене налякав. - Мовив Олег, як тільки я нарешті відкрив очі і подав сигнал, що більш-менш прийшов до тями. - Хіба можна було себе так перенавантажувати? - Чоловік незадоволено подивився на мене. - Ти би сказав, що не зможеш прийти сьогодні і допомогти. Я би усе зрозумів і не почав сваритися. Але ні, хто взагалі буде у мене щось питати?...

— Пробачте.... - Тихо мовив я, намагаючись встати, і обличчя чоловіка враз пом'якшилося. - У той момент, коли ви подзвонили, я не відчував такої... Особливо сильної втоми. Тому й вирішив, що ще можу протриматися.

— Наступного разу так не роби. І прислухайся до себе, добре? - Запитав чоловік і допоміг мені встати.

    Голова боліла, а перед очами то з'являлися то зникали чорні цятки, наче я ось-ось знову втрачу свідомість. Це мабуть вперше я це роблю. Ніколи ще я не втрачав свідомості. Особливо на людях. Треба було дійсно відмовитися. Так би я не здавався слабким у багатьох очах. Навіть у своїх. Але що сталося, те сталося. Більше такого не повториться. Принаймні я на це дуже сподіваюся.