Глава п'ята. Розповідь.

— О, то ти все-таки вирішила нікуди не йти? - з надією запитала я, коли подивилася на подругу, яка стояла напроти мене й якось перелякано інколи дивилась по сторонах, ніби чогось боялась.

   Та повільно похитала головою, що означало "ні". Тоді чому вона всеодно прийшла сюди, до старої школи, коли ми вже прийшли здавати книги? Пройшло вже достатньо багато з того моменту, як ми останній раз говорили. Чи може забрати документи зі школи - ще та проблема?

   Дехто з наших не так вже й довго їх забирав, коли вони хотіли перейти у іншу школу. Чому Катя тут ось так різко вирішила з'явитися? Що їх сюди так притягнуло? 

  Побачивши моє трохи здивоване обличчя, подруга почала пояснювати, навіщо вона знову вирішила з'явитися тут:

— Мені треба тобі розповісти дещо. Це дещо дуже серйозне і ти повинна мене вислухати. Тобі обов'язково треба це знати, тому що мені треба виговоритися. А ти, як людина, якій я поки що можу довіряти у цій справі, можеш спокійно слухати те, що я тобі розповім.

— Я вислухаю обов'язково тебе. - Спокійно мовила я, ніби тієї суміші емоцій до цього не було. - Але чи можу я віднести спочатку шкільні книги у мене в рюкзаці і в цих пакетах, - демонстративно піднімаю два пакети вгору, а потім знову опускаю, щоб було більш зручно тримати, -  до класу і віддати їх, а потім повернусь сюди?

— Так-так, звісно! - Поспіхом мовила Катя і трохи відступила від мене. -  Я буду чекати тебе тут. Але не забудь! А то я тебе знаю настільки, що можу з упевненістю сказати, що ти вже через хвилину забудеш, що я чекаю тебе тут.

   Я ніяково посміхнулася і поправила товстенький светр, який постійно трохи злізав то з правого боку, то з лівого.

— Не правда. - Почала намагатися виправдовуватися перед подругою я. - Такі справи я не забуваю. Або намагаюся не забути.

   Я розвернулася і на диво швидко сходивши у школу та в вирішивши усі свої справи - можливо, цьому посприяло бажання швидше дізнатися, що мені будуть розповідати, - повернулась назад. Пакети вже лежали у рюкзаку. Я скрутила їх у такі собі невеликі шари, щоб вони не займали багато простору у рюкзаку і не шаруділи майже при кожному моєму кроці.

    Підійшовши, а точніше майже підбігши до подруги, я поглядом, відхекуючись, почала показувати, що вже готова до слухання. Катя кивнула у сторону "виходу" з подвір'я школи і я майже не застогнала від розчарування. Чому вона тягне кота за хвіст? Хоча, можливо, там щось дуже важливе і про це не треба нікому, крім мене знати. Но що? У що встигла вляпатися ця дівчина переді мною, що це аж настільки важливо?

   Ми швидко вийшли і знайшовши спокійне місце, де майже не ходить людей, які можуть підслухати, подруга, трохи нахиливши голову, почала свою розповідь:

— Я вляпалася туди, куди не треба було вляпатися.

— Ну я так і зрозуміла ще з самого початку, коли ти тут з'явилася. Ти прийшла до своєї як я розумію вже минулої школи, розшукала мене і не захотівши розповідати свою таємну інформацію на території школи, відвела мене сюди, де нас не те, що можуть почути, а й побачити нормально не зможуть, якщо дуже не захочуть.

— Та послухай ти! - Гаркнула різко подруга. Я перестала торохкотіти, коли Катя різко Гаркнула на мене, а дівчина так само різко перейшла на шепіт. - Те, де я була позавчора, щось ненормальне. Принаймні, спочатку мені так здавалося. Там...  Там... - Дівчина ледь-ледь ворушила губами, і її слова, якби я не прислухалася, були би схожі на якусь мантру. - Було багато людей у масках. Людей у масках! Ти можеш це уявити?

— У... Масках? - Перепитала я, а руки ніби почали самі собою трястися від легкого шоку.

   Сказати, що я була у той момент шокована, то це нічого не сказати. Кому саме прийшла в голову ідея зробити банду за мене?

— Так, у масках! - Повторила подруга, і побачивши, що зі мною щось не те, запитала: - Насть... З тобою... Все добре? Просто на тобі умить ніби лиця не стало після моєї отої фрази.

— Т... Так! - Із легким заіканням, яке я спробувала різко "прибрати", почала я. - Все п-просто чудово! Просто я уявила, що можуть робити ті люди, коли впевнені у своїх можливостях і достатньо підготувалися до чогось.

— Ось для цього я тебе й покликала зараз. - З запалом мовила Катя.

— Тобто? - Я знову прийшла в себе після короткої паузи.

— Ну дивись. У них є засновник. Можливо він буде якийсь час керуючим. Я бачила його і навіть чула те, як він привітав усіх на своєму... Ринку, якщо я не помиляюсь. Він єдина людина, у якої маска чорного кольору. Тут явно щось не так, із цією людиною. І я хочу зрозуміти, що саме. Може, в нього якийсь траур, що він носить все майже повністю темне?

— Ох, Катя, Катя!... - Тихо застогнала я, вже знаючи, що далі буде казати і можливо навіть робити моя минула подруга. - Понадивилася своїх детективів, і тепер гадаєш, що зможеш розгадати таємницю людини в чорній масці, уявляючи себе крутим і розумним детективом. Да в нього може бути ще купа якихось тайн і секретів, з якими ти будеш возитися протягом усього свого життя. Ти точно певна у тому, що тобі це не настилося?

— Так, я певна у цьому! - Гаркнула дівчина і відвела погляд, про щось думаючи. Коли вона знову подивилась на мене, бажаючи знову щось утнути, вітер злісно зірвав з неї капюшон, оголяючи її коричневе волосся зачіскою під каре. Дівчина поправила його і почала. - Можеш мені допомогти з цим, будь ласка? Без тебе я нічого не зможу...

— А як же те, що ти хотіла почати усе з чистого тоді аркуша? - З сарказмом мовила я. - Що, це вже відміняється?

— Тобі теж цікаво знати, хто та загадкова людина, просто признай це! - Почала потихеньку невитримувати дівчина, і вже через декілька секунд вона різко пом'якшилася. - Пробач... Про чистий аркуш... Що ж, я тоді не обдумала свої дії та слова як треба. 

— Ти так кажеш тільки тому, що тоді хочеться, щоб хтось прикрив твою дупу, доки ти вишукуєш якогось ненормального. 

— Так, признаю. Але я знову хочу, щоб ми були з тобою подругами. Будь ласка!...