Глава шоста. Випадковість.

— Хей, Обсидіане! - Гукнув мене БагрянеНебо, коли я вже збирався знову чкурнути бозна-куди, тільки б знов не напиватися на сварку з батьками, які сьогодні щось розійшлися зранку. Точніше, я просто забоявся, що можу потрапити під гарячу руку. - Ти там про нас не забув? Вже тиждень як не пишеш і не дзвониш. До речі, як там наша згода?

   Він не був на моїй промові, я не бачив його у великому натовпі. Тому він не знає, що Ринок почав свою дію вже як тиждень тому.

— Все добре. Людей, як і потрібне місце, я вже знайшов. - Мовив тихо я, але хлопець всеодно мене почув.

   Так, БагрянеНебо був все-таки хлопцем. Я чисто випадково колись побачив його без маски, коли він йшов по вулиці у тій же самій тонкій, весінній куртці і не дуже теплих штанях, у яких він був у нашу минулу зустріч. Він ішов і розмовляв з якоюсь дівчиною, трохи схожою на нього самого. Добре, що тоді хлопець мене не помітив. А то подумав би, що я за ним шпигую.

— І коли ти встиг? - Мовив так само тихо той. - Ти не відповів на моє друге питання. Ти випадково не забув про нас? А то лазиш незрозуміло де і питаєш у соцмережі як у нас справи тільки під вечір, якщо не під ніс.

— Я... - Потискаю плечима. - Вже звик лазити ось так самотужки, без нікого. Розумієш?

— Звикай. - Мовив хлопець, підходячи до мене і легенько штовхаючи у плече. - Все-таки ми вже майже як сім'я.

— Як сім'я? - Перепитую. - Наша дружба ледь-ледь дотягує до другого місяця, проведеного разом. І ти вже називаєш нас сім'єю?

— Ну а що? Я вже трохи звик до тебе та до твоєї... Ммм.. Скажімо так... - БагрянеНебо завмер на декілька секунд, підбираючи потрібні слова. - Дивакуватої поведінки. Не ображайся тільки за це, будь ласка!

— Дивакуватої? - Знову перепитую, вже знову лізячи на ще одне дерево. - Ну дякую і за таке.

— Куди йдеш? Або лізеш...

— До діда на дачу. - Раз звикати до нової "сім'ї", то хай так і буде. 

— І навіщо? 

— Там поряд є річка, де зазвичай люблять улітку купатися і до якої можно швидше дійти тільки перебравшись через дачу мого діда. Інакше треба багато обходити і спаримось, а погода на день ніби повинна бути теплою. Принаймні, так було написано у додатку мого телефону.

— Ну і нафіг тобі до тієї річки? - Хлопець підійшов до мене трохи ближче.

— Хочу спробувати рибалити.

— Рибалити?

— Ти не знаєш, що це таке? - Запитую, а сам вже майже зник за листям дерева.

     Озираюся, дивлячись на БагрянеНебо і завмираю на декілька секунд, очікуючи наступних запитань. Тому що мабуть у нього їх достатьньо багато...

— Знаю. А там людей не буде? - Хлопець намагається залізти до мене, але в нього це виходить не дуже вдало.

   Тягну йому руку і допомагаю залізти. Той приймає мою допомогу і залазить до мене.

— Будуть, але десь під одинадцяту ранку. А зараз, - я швидко дістав телефон з карману і подивився, котра зараз година, - тільки дев'ята ранку. До речі, ти не бачив ЧервонийПил?

— А що ЧервонийПил? До чого тут вона?

— Ну... Просто вона зазвичай дуже часто з тобою приходить.... З нею щось сталося?

— Хвилюєшся? З нею все добре. - Сказав БагрянеНебо, у очах якого на секунду з'явилася хитрість і щось набагато більше, ніж звичайний для нього спокій.

— Так, хвилююся. - Гаркнув я. - І тобі раджу. Все-таки ми не знаємо точно, що з нею може бути. 

— Знаєш, я знаю, де вона може бути.... Це точна інформація. - БагрянеНебо відводить погляд і ніби дивиться у пустоту.

— І де вона? Ну, якщо не секрет. - Пом'якшився я.

— Вона може бути... Біля тієї ж самої річки! - Хлопець посміхнувся очима, а я різко видихнув.

— Дурень... - Майже про себе мовив я, і більш голосно додав: - З цим не граються. Що, якщо би з нею дійсно сталося щось погане? А ти тут свої жарти жартуєш як не в себе...

— Ну не будь таким нудним як дорослі, я тебе дуже прошу! Не заражайся їх нудно-вірусом. Що, не можна навіть пожартувати?

— У такій формі, як зараз - ні, не можна. - Кажу це, а сам вже потихеньку лізу, наскільки це можливо по дереву далі, на яке спеціально заліз, щоб благополучно й непомітно перейти через забор. - Тому будь ласка, не жартуй так, бо можна подумати, що сталося щось дуже погане. І не будь як дитина, добре? - Наостанок гиркаю я і зникаю.

..

..

..

..

..

  Нова місія. Нове завдання, яке знову треба виповнити, щоб підтримати нашу довбану угоду, яка діє вже майже п'ять місяців. І чому я тоді запропонував свою допомогу, хоча знав, що це може обійтися мені набагато дорожче, ніж доклад моїм батькам про мої пригоди?... Просто дурний ідіот, який повівся на ману страху перед покаранням, і бовкнув зайвого, що призвело до подібної ситуації, з якої мені ніяк не вирватися.

   А до пляжу, якщо його можна так назвати, я так і не встиг прийти, хоча дуже хотілося побачити ЧервонийПил. Вона точно там була, я у цьому не сумніваюся. Хоча, чого я так турбуюся про неї, як про рідну сестру, до якої вже встиг звикнути? Так, вона була першою, хто приєднався до мене. Так, вона перша, хто сприйняв мене, як нормальну людину, а не як кокнутого на голову підлітка, який шукає пригоди навіть там, де їх ніколи й не повинно бути. Але це не означає, що я повинен аж ТАК про неї майже увесь час піклуватися.

   Коли майже усе скінчилося, і я збирався піти додому, як легені у секунду стисло і настала темрява. Суцільна темрява, причину появи якої я описати не можу. Просто не знаю, що відбулося. Коли я нарешті "прокинувся", пам'ять повернулася не одразу. Та й коли повернулася, я не міг зрозуміти, що ж сталося, що мені довелося дозволити сновидінню поглинути мене за лічені секунди.

   І перше, що я встиг підмітити, коли нарешті більш-менш прийшов у себе, це те, що квартира не моя. Що мене сюди точно хтось приніс. Але хто саме? 

— Малий... - Почув я позаду трохи хрипкий голос і одразу озирнувся у той бік. Олег. - Нарешті ти прийшов до тями. - Чоловік сів на стілець напроти мене і почав дивитися майже впритул. Мигцем бачу, що його ноги трохи тремтять, але чоловік намагається це хоч якось скрити. - Я якщо чесно, хвилювався...