Глава перша. Перше завдання.

   Цей ранок почався з достатьньо приємних для мене і для багатьох з нас новин. По-перше, зробили наші літні канікули на тиждень більше з-за того, що похворіло багато вчителів. По-друге, з-за тої ж самої причини ми будемо майже не вчитися і батьки нарешті дозволять нам погуляти з друзями побільше. Ну а утретє ми змогли за останній час знайти ще одну людину, яка приєдналася до нашої команди. Звісно, цього для вас може бути мало, але все ж таки це вже початок, чи не так?

   Коли ми пояснили їй або йому - не знаю точно, хто він з-за того, що голос схожий і на дівчачий і на хлопчачий і до мене його привела ЧервонийПил, сказавши, що той хоче зберегти свою стать поки що у секреті, - правила, вже майже настав день. Пощастило, що сьогодні знову відмінили усі уроки і ми вирішили з-за цього зібратися раніше. У ЧервонийПил і БагрянеНебо були теж незаплановані, але такі очікувані весняні канікули. Як потім виявилося, ми разом вчимося у одній школі.

   Коли ми усі разом гадали, що його зараз робити, я запропонував пошукати місце, де ми можемо розташувати щось по типу місця для зборів усіх наших у якийсь то давно обговорений час, який буде повторюватися кожного тижня. При цьому я коли ми це робили, ми вирішували, що саме і хто буде робити, коли ми знайдемо потрібне місце і вирішимо, якими будуть правила. Я застрибнув на найближчій від мене камінь і мовив:

-- Спорипо, що до середи наступного тижня я зможу і місце знайти і правила придумати і хоча б ще п'ятьох людей знайти?

-- Погана ідея. - Мовив повчальним тоном БагрянеНебо. - На це може піти дуже багато часу, якщо ми навіть усі разом візьмемося за цю роботу прямо зараз. Але я у справі. Подивимося, як ти зможеш справитися з роботою.

-- Хочеш забрати собі одному усю власть над тим місцем, коли ми його створимо і не розділяти її між нами? Що ж, погоджуюсь з БагрянеНебо, але все одно теж хочу на це подивитися. Ставлю п'ятдесят гривень, що в тебе нічого не вийде.

-- А я ставлю двісті, що в тебе все вийде. - Теж поставив свою ставку БагрянеНебо.

— Що ж, добре. Ставте усе завгодно, але я пішов. Роботи ітак у мене зараз навалом і відволікатися на якусь маячну я не хочу. Зустрінемося знову тут у наступну середу знову десь зранку, якщо у всіх нас не буде уроків.

..

..

..

..

..

   І де я повинен їм знайти хоча б п'ятьох людей аж до середи? Я ж не маю майже друзів! Місце для мене то пусте, я можу знайти багато чого гарного або достатньо цікавого. Правила - теж не проблема з-за моєї не такої й поганої фантазії. Як я повинен знайти аж п'ятьох людей, якщо аж після трьох років, за які я втратив багатьох друзів я нарешті зміг знайти тільки двох? Хоча, сам винен, раз сам таки пообіцяв їм таке зробити. Може, вони мені вірять. Все ж таки якщо я лажу по дивних місцях, де вони ще ніколи не лазили і запропонував їм це робити разом зі мною, то можливо я можу багато чого ще зробити подібного. А може й більш масштабного.

   Та й сам я якщо чесно сподіваюся на це "щось масштабне" і на мою вдачу, яка за останній час почала проявляти себе дуже часто. Може, треба знову опертися на чистий випадок, як це сталося з ЧервонимПилом, або зробити якийсь то "магічний ритуал", у який я вірю так собі. Вже пробував колись зробити такий собі приворот на друзів вже декілька разів. Нічого не вийшло, хоча навіть у перший раз я зробив усе правильно. Після того я остаточно зрозумів, що магії та чогось містичного у нашому світі мені не світить побачити.

   Швидко відійшовши від дороги, щоб мене не побачили, по якій якраз зараз самотньо йшла якась жіночка на роботу, я вирішив піти у невеличкий парк, же зазвичай майже нікого зранку не повинно було і там вже зібратися з думками про пошуки потрібних так би мовити людей. Принаймні, я пам'ятаю, що там повинно бути мало людей зараз і ніхто не побачить мене у такому вигляді.

    Я завжди, коли ношу маску на обличчі, знаю, що я точно буду у тих місцях, які не повні людей. Я не хотів і не хочу досі, щоб було так, як у минулий раз, коли я був не дуже обачним і мене на другий раз спіймали. То був просто нещасний випадок, я не повинен був спійматися, я просто помилився...

   Різко мій телефон задзвонив. Дивно. Номер незнайомий. Хто може мені дзвонити? Особливо в такий час... Я підняв трубку і по звичці мовив "ало", чекаючи при цьому чекаючи відповіді від незнайомого співрозмовника. У дінаміках почувся голос знайомого мені офіцера:

— Не спиш?

— Вже давно. Щось трапилось?

— Так, трапилось. Трапилось твоя перша місія. Ти знаєш район Тараса Шевченка?

— Так, знаю. Він поряд зі мною, зараз буду ошукувати його. Тільки дайте мені до нього дійти.

— Було б добре, якщо ти був не один. - Тихо мовив офіцер, але я почув його. - Так було б набагато швидше...

   Він поклав трубку а я зрозумів, що це нарешті моє перше завдання. Дивно, що мені не дзвонили майже увесь цей місяць, тому що з того часу, як я дав щось по типу обіцянки, пройшло вже достатньо багато часу. Хто небудь все одно повинен був мені подзвонити за увесь цей час. Ну нічого.

..

..

..

..

..

    Я йду по вулиці, намагаючись не потрапляти людам на очі. Цей обшук майже не лишив у мене сил. Район настільки великий, що мені довелося витратити на нього майже дві години. Добре, що проходився по вибраних мною заздалегідь ділянках я десь за десять або п'ятнадцять хвилин, при цьому умудряючись більш менш нормально усе обшукувати. Залишилася лиш одна двоповерхова будівля, яку треба обшукати і можно буде дзвонити "шефові" та казати, що я нічого не знайшов. Ну, або повертатися та знову усе шукати, чого мені більше усього не хотілося.

   Озирнувшись по сторонах та перевіривши, чи не слідкує за мною хто, нарешті зайшов у саму будівлю та озирнувся по сторонах вже тут, пильно вдивляючись у предмети чи проходи у інші кімнати. Може, крадій саме тут схован так, що навіть я його знайти за дві години не можу? Хто його знає, але я вже трохи втомився шукати його.