Глава восьма. Зустріч з батьками.

— Я нормально виглядаю? - Вже який раз за останню годину запитав у мене Рагнар, кидаючи швидкий погляд на те, в чому зараз він був одягнений. По його погляду швидко можна здогадатися, що він нервує. При чому дуже сильно.

   Я теж нервувала так само сильно, хоча й намагалась заспокоїти як себе саму, так і чоловіка. Еві ж у той час ходила туди сюди й не здавалась такою неспокійною, як ми. Ну звісно, вона дитина, чому їй нервуватися? Ходить, думає про щось своє, інколи камінці якісь гарні підбирає.

— Все добре, не хвилюйся. - Я трохи посміхнулась, намагаючись зробити цю посмішку, більш підбадьорливою але вона видалась знервованою. - Пішли?

   Чоловік кивнув, намагаючись приховати нервування. Слабкий вітер знову легенько торкнувся мого волосся. Коли ми пішли вперед, Еві йшла трохи швидше від нас. Схоже, їй хотілося якомога скоріше побачитись з моїми рідними батьками. Схоже відчуття відчували й ми з Рагнаром.

    Але воно трохи відрізнялось від дитячого захоплення. Відрізнялось тим, що ми трохи нерувались через те, що не знали, як точно можуть прийняти мого чоловіка та дитину мої батьки. Бо хто його знає, чим може розвернутися ця зустріч. Якщо на рахунок матері я могла ще щось уявити, то як відреагує батько - ніхто не знає. Батько завжди був неочікуваним у своїх рішеннях, словах та діях.

    І ось коли ми опинились перед дверима, я на секунду завагалась. Чи дійсно треба йти далі? Може, вони погано відреагують? Уявляю реакцію батька. Почне горлати так, що навіть люди з дому по сусідству чути будуть.

   Чи, може, краще сказати, що комусь з нас стало погано, й перенести зустріч, а потім типу нас викликали по роботі, тому зустрітися у найближчій час ми не зможемо?

   Непогана відмазка, але треба хоча б перевірити, як відреагують батьки. Зараз я роздуваю з мухи слова, не знаючи, як себе поведуть мої батьки. Треба перевірити, чи справді буде усе так погано, як я собі це уявила.

    Повільно відчиняю двері й заходжу до квартири. Швидко роззуваюсь, і дивлюсь, чи треба доньці допомогти роззутися. Але дівчинка швидко знімає з себе маленьке взуття, й обережно ставить біля мого. Посміхаюсь до Еві.

   Коли повертаюсь до чоловіка, щоб перевірити, чи готові він, різко мене хтось обіймає. Надя.

— Ти прийшла! - Вигукує прийомна сестра, і я обіймаю її у відповідь. Надя дивиться спочатку на Еві, потім на Рагнара, і очі дівчинки стають ширшими від здивування. - А вони хто? - Більш тихо запитує вона в мене, затримуючи погляд на Еві, яка дивиться на Надію у відповідь, з цікавістю розглядаючи її.

— Це моя сім'я - чоловік і донька. Одного Р... - На секунду затинаюсь. Згадую, як по справжньому звуть чоловіка, й швидко додаю: - Дімою звуть. Іншу Еві.

— Миле ім'я ви їй дали. І цікаве. - Мовила вже мати, яка стояла у проході, слухала нашу розмову і яку я одразу не побачила. Я перевела погляд на неї. Жінка трохи посміхнулась і пройшла вперед. - Що ж, я рада, що ви прийшли. 

   Повисла тиша. Ніхто не знав, що ще можна сказати зараз. Усі дивилися одне на одного, намагаючись придумати або запитання або тему для розмови.

— То, ви Діма, так? - Запитала нарешті мама, перевівши погляд на Рагнара,  й той кивнув головою. - Приємно познайомитися. - Жінка обережно взяла на руки Еві. - О, вона така мила. Вона може зачарувати кого завгодно. - Трохи потискавши доньку, мати «поставила» її назад на землю. - Що ж, давайте пройдемо на кухню.

     Першою зайшла я. Побачивши батька, який трохи примружившись, дивився на мене, легенько здригнулась. Мені завжди не подобався цей погляд. Завжди мені здавалось, що коли батько хотів познущатися наді мною ще більше, він дивився на мене саме цим поглядом.

    Врятував мене Рагнар, який підійшов до мене позаду й тихо, ледь чутно запитав:

— Усе добре?

    Я легенько кивнула головою й пішла далі. Сівши поряд з матір'ю та прийомною сестрою, я трохи розвернулась по сторонах. На столі стояло чотири або п'ять тарілок з різною їжєю. Тим часом, коли я кинула швидкий погляд на стіл, чоловік потис руку моєму батькові, й привітавшись, сів напроти мене. На обличчі Рагнара я побачила підбадьоруючу посмішку.

   Глибоко зітхнувши, я спробувала заспокоїтися. Ну, в принципі, нічого поганого не сталося. Принаймні, поки що. Тому чого його боятися?

..

..

..

..

..

    Батько дивиться на мене пильним поглядом, наче ніколи не бачив і хоче зараз запам'ятати кожну частину мого обличчя. Обоє зберігаємо тишу. Батько дві-три хвилини тому попросив мене відійти на декілька секунд, щоб поговорити про щось «важливе». Але поки що ми мовчимо.

   Я не дивилась на батька. Було трохи лячно дивитися на його обличчя. Бо хто його знає, що він може побачити в моїх очах. Можливо, прояв слабості перед ним. Тоді він точно довбати мене буде як ніколи своїми питаннями й важкими темами для розмов.

— Я гадав, що ти обереш когось більш кращого. - Нарешті мовив батько, і я трохи примружилась, нарешті зупинивши погляд на ньому.

    Це він зараз намагається дати мені зрозуміти, що Рагнар - поганий чоловік для мене? Так. Спочатку він згрішив. Але зараз Рагран намагається бути якомога ліпшим як для мене, так і для нашої дитини. Завжди намагається бути поряд, коли мені або доньці погано. Завжди намагається придумати спосіб, як краще забезпечити нашу сім'ю. Тоді чому батько не захотів нормально віднестися до Рагнара залишається загадкою.

    Може, характер йому не сподобався? Дуже спокійний. Важко хоч чимось задіти. Та й батько знає, що якщо щось станеться, Рагнар буде на моїй стороні до останнього, і його неможливо буде переманити на свою сторону.

— На відміну від деяких, Рагнар хоч трохи, але поважає того, з ким розмовляє. - Різко кажу я, намагаючись зберегти спокійний тон, щоб не видати нервування. - Якщо ця людина, звісно, заслужила хоч якоїсь поваги до себе. - Двозначно мовила я, натякаючи на те, як батько зазвичай розмовляв з моєю матір'ю.