Глава сьома. Прогулянка з сестрою.

     Зовсім недавно мати подзвонила мені й повідомила, що батько погодився на зустріч з моєю сім'єю, але не вихідних, бо зазвичай приходить з роботи втомлений. У цей час ми тихо розмовляли з Рагнаром на кухні - я розповідала йому про те, що сталося й просила не говорити про деякі моменти. Наприклад, про мої рани на боках і про те, що я створила Албанський Ринок. А також про те, як ми зустрілися й що між нами відбувалося до того моменту, коли чоловік поступово почав намагатися загладити свою провину. Рагнар погодився мовчати, хоча й не розумів трохи, чому саме я вирішила приховати від власних батьків усю правду.

— Трохи пізніше повідомлю, добре? - Запитала я, коли Рагнар встав, щоб налити собі трохи води.

— Добре, як скажеш. - Спокійно відповів чоловік.

   Мені подобалось, що Рагнар захотів зустрітися з моїми батьками й навіть - як мені здалося, - трохи зрадів такому.

— Які плани на зараз? - Запитала знову я.

— Не знаю. Думаю, може, доки Еві спить, якийсь фільм по телевізору подивлюсь. У тебе не питаю, бо вже знаю, що зараз з сестрою гуляти підеш.

    Я трохи посміхнулась і кивнула головою. Через декілька хвилин я почала одягатися. Поклавши до невеликої сумки через плече невелику пляшку з водою про всяк випадок і телефон, я вийшла на вулицю. Чоловік зачинив за мною двері, побажавши удачі.

    Пройшов ще якийсь час, і ось ми йдемо з Надією по вулиці. Мовчимо, не знаючи, про що можна поговорити. Коли ми нарешті відійшли від нашого будинку й той скрився за іншими будівлями, тихо запитую:

— Що ти зазвичай любиш робити?

— Гуляти, хоч друзів у мене нема. Тому зазвичай я гуляю сама. - Трохи сумно відповіла дівчина.

— Розумію. У мене теж до якогось часу не було друзів. А потім з'явилися. Хоч їх було усього лиш троє, але вони були дуже класні, й мені подобалось проводити з ними час.

— Тобі пощастило, що ти змогла собі їх тоді знайти. А ось мені щось не дуже в цьому плані щастить, як тобі... - Було видно, що Надя засумувала трохи більше від цього.

— Знаєш, як я з ними познайомилася? - Різко запитала я, інколи роззираючись по сторонах і спостерігаючи за тим, чи хтось часом, не вирішив трохи прослідкувати за нами.

— Як? - Дівчина з легкою цікавістю в очах подивилась на мене.

— Що ж. Тоді я носила маску, й косила під хлопця. - Вирішила чесно розповідати я, гадаючи, що це стане для дівчини цікавим.

— Та ти й без маски якщо чесно схожа на хлопця, якщо особливо не придивлятися. - Після цього Надія трохи засміялась.

— Ось тому я й носила маску. Це була одна з причин.

— А які ще причини були?

— Багато хто гадав, що моє обличчя не дуже гарне. Тому через деякий час я й вирішила, що буду носити маску, щоб ніхто не сміявся з мене.

— І як, не сміялися більше? - Знову запитала сестра.

— О, ні. Ніхто не сміявся наді мною. Усі вважали мене навіть у якомусь сенсі крутою, й деякі навіть трохи поважали мене.

— Це що ж сталося тоді, що тоді тебе поважали? І до речі, куди ми йдемо?

    Я повільно дістаю маску зеленого кольору з невеликими візерунками різних кольорів. Простягнула до дівчини.

— Там, куди ми йдемо, тобі буде краще вдягти її. Такі правила - носити маску, й зберігати у таємниці навіть своє обличчя.

— Що за дивні правила? - Запитала сестра перед тим, як взяти маску й почати розглядати її.

—  Для когось дивні, а для когось ні. - Відповіла я. - Зараз я би хотіла відвести тебе на Албанський Ринок - місце, де кожен підліток може бути самим собою й не боятися, що його почнуть глузувати. Там нема правил, які встановлюють нам дорослі, й можна що завгодно. Наприклад, щось продавати або покупати.

— І хто ж зробив цей твій Ринок? - Надя подивилась на мене.

— Я. - Відповіла я, стежачи за реакцією прийомної сестри.  

— Ти?... - Та явно сильно здивувалась моїй відповіді.

— Не забувай, що я теж колись була підлітком, як і усі інші.

— Тобто, ти хочеш сказати, що через те, що тебе не любили тільки через твою зовнішність, ти вирішила створити цілий Ринок?

— Так. Спочатку це для мене був як жарт, бо я не думала, що можу його взагалі створити, а потім Ринок став знаком того, що люди навіть з не дуже гарним зовнішнім видом можуть бути такими ж самими «нормальними», як і люди з більш приємною зовнішністю.

   Коли ми вже дійшли до входу до потрібної дороги, ми вділи свої маски. Надя подивилась на мене.

— Хм... Цікава маска.

— Дякую, сама робила. - Мовила я, й пішла першою. Сестра за мною.

— І це Албанський Ринок? - Здивовано запитала дівчина, коли ми нарешті опинилися на головній вулиці. Я кивнула головою, слідкуючи за тим, як Надя роззирається по сторонах. - Це... Круто...

— Що ж, ти можеш ходити усюди, де захочеш, але з території Ринку не йди. Зустрінемося на виході десь через пів години.

   Надя кивнула головою, й ми розійшлися. Я так давно вже не була тут... Вже більше трьох років я не з'являлась тут. Як же я скучила за цим місцем і тими, хто був на Ринку.

   Я повільно йшла вперед, лиш рідко озираючись по сторонах. Не хотілося давати людям зрозуміти, що я повернулася, хоч я й розуміла, що може маску мало хто зараз впізнає - усі тут нові й різні. Ніхто з них точно не міг зрозуміти лиш по одній масці, що це саме я. Бо хоч трохи знайомих мені людей, хто міг би запам'ятати мою «нову маску» зі на ній шкірою я тут нікого не бачу.

    Трохи підняла очі. А ось і дерево, з якого я вітала людей. Йому до сих пір ніхто не підв'язав зламану гілку. Треба може буде коли-небудь це зробити. 

    Попереду маячить вже знайомий покинутий дім. Інколи підходячи до прилавків, на яких продають щось підлітки й роздивляючись товар, я повільно пройшла до будинку. Відкривши тумбу, яка стояла біля дверей, я дістала запасний ключ бо той, який мала, десь загубила. Коли спробувала завдяки ньому відкрити двері, зрозуміла, що вони були вже відкриті. Схоже, хтось зміг виламати замок.

    Сховавши назад ключ, я пройшла досередини в кімнату. Цікаво, чи забрали щось з моєї кімнати в цьому домі? Роззираюсь по сторонах. Все, що я колись приносила - а саме СРСР-овський телефон, якась невелика картина, декілька аркушів паперу й три кулькові ручки лежали на своїх місцях недоторкані. Навіть невеликим шаром пилу покрилися.