Глава шоста. Мама.

   Двері, оббиті шкіряною покришкою виглядали старими. Такі можна було знайти тільки у старих багатоповерхових будинках. Схоже, за останні декілька років мої батьки вирішили чомусь не міняти їх, хоча я пам'ятаю, що коли я жила ще тут, мати завжди скаржилась на них.

   Точніше на те, що замок став занадто старим та «непридатним для життя». Він за останній час став дуже підводити. То ключі погано у собі привертав, і батько намагався змащувати його різними видами спеціальних мастил, то взагалі не бажав «приймати» до себе, наче щось усередині заважало залізній речі увійти досередини, та впустити нас додому.

   Я нервово, але на диво тихо видихаю, вагаючись. Знову кидаю погляд на двері сусідів по тамбуру, гадаючи, чи побачить мене хтось. Сусідка знову кудись поїхала, я бачила, як вона виходить з тамбуру, знову тихо скаржачись собі під ніс на щось. Вона часто скаржиться на щось. Наприклад, на погоду, або на внуків, які навідуються до неї не дуже часто. І, якщо мені звісно, не зраджує пам'ять, сусідка жила сама увесь час, скільки я пам'ятаю. Тому ніхто мене не побачить.

      Повільно піднімаю руку до дверного дзвінка, але не наважуюсь перші секунди натиснути на нього. Відчуваю, як долоні трохи пітніють від нервування та різних думок у голові, які не хочуть мене покидати.

    Чи дійсно мені треба натискати на нього? А що, як нікого нема зараз вдома? Та ні, це лиш одна з тупих відмазок. Зараз сьома ранку, мати йде на роботу десь о дев'ятій. Зазвичай о такій порі вона готується до виходу - снідає, збирає потрібні речі до сумки, одягається й нарешті виходить. Зараз вона, мабуть, недавно прокинулась. Тому вона вдома.

    Чи дійсно вона прийме мене? Може, вона не захоче мене навіть слухати після того, що я навіть не спробувала якось повідомити її про своє становище? От зараз усе й вирішиться.

    Я глибоко зітхаю й нарешті натискаю на дзвінок. За дверима я чую звук, який ледь долинув до моїх вух - звук, який колись значив для мене те, що могли прийти хтось з моїх знайомих, щоб витягти мене на вулицю. Тоді так добре було. Я не знала майже ніяких проблем. А зараз...

    Декілька довгих секунд була тиша. Потім почулася метушня за дверима, й ті нарешті трохи відчинилися. Майже одразу я спробувала трохи заглянути всередину, щоб побачити мати й подивитись на те, як сильно змінилась квартира за останні роки.

    Мені вдалося роздивитись в першу чергу обличчя матері, яка трохи насторожено вдивлялась у моє. Жінка трохи примружилась, ніби підозрюючи про те, що я могла бути їй знайома.

   Довгі секунди ми зберігаємо тишу, лиш дивлячись одне на одного. Мама трохи змінилась за увесь цей час. У волоссі з'явилося трохи білого кольору, очі стали більш світлими, хоча я пам'ятаю, що вони були темно карі, а на обличчі з'явились невеликі, ледь помітні зморшки. Але її обличчя всеодно було привабливим та милим, як тоді, коли я в останнє бачила її. Старина не сильно змінила її, через що я була дуже рада.

— Мамо... - Нарешті тихо кажу я, і жінка трохи більше відкриваючи двері, різко підходить та міцно обіймає мене.

    Я відчуваю, як вона трохи давить мені на рани, але не кажу нічого. Лиш обіймаю її у відповідь. Коли чую тихі схлипи, обережно доторкаюсь до голови жінки, починаючи легенько гладити м'яке волосся.

— Усе добре..  - Тихо кажу я, не знаючи, що ще можна сказати зараз. Затинаюсь на декілька секунд, дивлячись на трохи почервоніле обличчя матері й червоні очі від сліз.

— Де ти увесь цей час була?... - Тихо запитує вона, вдивляючись у моє обличчя. Різко руки жінки стискають мою кофту по краях. Обличчя матері замінюється, стає більш гнівним. - Де ти увесь цей час була? - Більш голосно питає вона, і в її голосі чується легкий гнів.

— Я... - Знову зам'ялась, обдумуючи наступні свої слова. - Я навіть не знаю, з чого почати...

   Жінка трохи примружилась. Відпустивши нарешті мою кофту, мати відступила в сторону, даючи мені можливість зайти до квартири. Коли я опинилась усередині та роззулася, пройшла до своєї минулої кімнати.

   Вона не змінилась з мого останнього перебування тут. Ті ж самі шпалери, та ж сама шафа, той же самий стіл, де я зазвичай робила уроки, навіть моя розсувна кровать була та сама. Усе це було з того минулого, з яким мені різко довелося колись попрощатися.

    Чуючи, як на кухні мати заварює чай, я сіла на кровать, відчуваючи її м'якість. Продовжуючи роззиратися по сторонах, чомусь згадала деякі моменти зі свого минулого.

    Пам'ятаю, як вперше після моменту з отриманням ран я спала вдома. Було так незвично. Ніби ніхто не бачить твоїх ран, а ніби ти й знаєш, що одного разу комусь ти повинна розповісти про них і про те, як ти отримала їх. Що ти не зможеш довго тримати усе в секреті. Можливо, якби не теперішня ситуація, я би змогла розповісти матері про рани, вигадавши якусь байку про те, що на мене напали ввечері й сильно ранили.

    Уявляю, як би мати тоді відреагувала. Почала панікувати. Звичне роздратування змінилось би занепокоєнням. Замість звичних криків та скандалів були б тихі й лагідні запитання про моє самопочуття. А десь там, у сусідній кімнаті батько нервово ходив би туди-сюди перед лікарем, намагаючись заспокоїтися від того, що він почув недавно - від того, що мої легені вже не врятувати.

    Пам'ятаю, як колись вперше сіла за руль. Тоді я дуже нервувалась через те, що мене могли спіймати, бо не мала водійських прав. Та й не певна я була, що зможу нормально їздити на машині, бо вчилась сама, завдяки інтернету. Грошей на авто-школу мені не хотілося витрачати, тому я й вирішила тоді для себе, що буду вчитися сама. Навчилась, але не до ідеалу. Навіть не до відмітки «нормально». Так, по мінімуму дізналась те, що треба для того, щоб вести Уазик і як його хоч трошки полагодити.

    Тоді я вперше їхала по селу, яке було розташоване у лісі якраз напроти мого дому. Домівок там було досить мало, тому вони стояли хто де. Та й до того ж, тоді був дуже ранній світанок, у такий час мало хто прокидався, тому дорога була повністю в моєму розпорядженні. Коли я й зрозуміла, що нічого страшного немає, я їхала по прямій дорозі без ям. Через це я дозволила собі трохи розігнатися.