Глава дев'ята. Остання мить.

   Пройшло майже два тижні з того моменту, як Темнолика розмовляла з ЧервонийПил. Подруга повідомила Катю про те, що вже сьогодні повинна прибути в місто десь під вечір. Темнолика була задоволена тим, що у неї з'явиться ще одна людина, яка можливо зможе придумати, що його треба робити далі.

   Двері до кімнати різко відчиняються. Темнолика підскакує на місці від несподіванки й повертається до проходу. Хто вирішив прийти до неї з самого ранку, коли вона думає над тим, що його треба робити далі?

— Слухай, тут таке сталося! - Мовив молодий хлопець, і трохи відхекавшись від швидкого бігу, продовжив: - Кажуть, Обсидіан повернувся.

— Як повернувся? - Лице дівчини стало здивованим, а тіло знову легенько здригнулося. Катя різко підірвалась з місця. - Невже це правда?

    Декілька секунд Катя відмовлялась вірити в те, що Настю могли побачити у місті після стількох років. Але все-таки, коли хлопець кивнув головою в знак підтвердження, Темнолика голосно видихнула, розуміючи, що це дійсно правда, і в такий час ніхто би не посмів так жартувати. Хлопець тим часом продовжив свою доповідь:

— Кажуть, ще й бос Знищувальників десь поряд з ним.

— Звідки ти це знаєш?

— Декілька днів тому, коли тебе не було, приходив він. Він йшов повільно, не поспішаючи. При цьому він ніби спеціально не роззирався по сторонах, щоб дати зрозуміти, що він вже був тут декілька разів, та встиг усе роздивитися. А маска то чорна... Ми ж усі спеціально не вдягали чорних масок, щоб його якось обчислити.

— Є якісь інші ознаки того, що це дійсно Обсидіан окрім маски? - Запитала дівчина, дивлячись на хлопця перед нею.

— Мені здається, ріст майже такий самий, як тоді, коли ми в останнє бачили його. Хіба що, він виріс лиш на декілька сантиметрів.

   Темнолика подивилась на головну вулицю. Людей було дуже й дуже мало. Зараз вони тільки починали збиратися, бо ще був ранок. Різко дівчина вийшла з кімнати, а потім і з дому. Прикликавши до себе багатьох людей, які прийшли тільки недавно, вона почала:

— Кажуть, що Обсидіан повернувся. Мені потрібна ваша допомога. Якщо він дійсно тут, то я буду шукати його по всьому городу, бо можливо він буде без маски. А я знаю його зовнішність. Ви залишитеся тут. Аурум - той хлопець, який повинен зайняти моє місце, - буде за головного, доки мене не буде. Він зовсім скоро повинен прийти. А зараз готуйтеся до можливої битви. Якщо мені не вдасться заманати Обсидіана сюди, дехто з вас піде до мене, й ми знищимо зрадника разом з босом Знищувальників. Якщо він дійсно з Обсидіаном... Я напишу Аурумові в Telegram, куди й коли треба йти. Добре?

    Усі почали кивати головами, погоджуючись. А Темнолика настільки швидко, наскільки їй дозволяла хвора нога, пішла до «виходу» з головної вулиці Ринку. Зараз вона трохи нервувала. Бо сьогодні був дуже важливий день.

..

..

..

..

..

   Поступово настав вечір. Потрібні речі були вже давно зібрані. Ми повернулися з прогулянки, й забравши сумки, пішли до вокзалу, щоб там сісти на потрібний нам потяг. Особливо не поспішали, бо до того, як прибуде потяг, залишалося трохи менше години, а вокзал знаходився не так вже й далеко від готелю, де ми розмістилися.

   Чомусь з'явилося невелике відчуття, що щось піде не так. При чому кординально піде не так. Кинула погляд на сумки в наших руках, у пам'яті перебираючи те, чи все ми взяли з собою. Ніби, все. Потім подивилась на Еві, яка явно була задоволена тим, що ми нарешті повертаємося додому. Так, я теж була задоволена, але чомусь дивне відчуття страху не відпускало мене не дивлячись на те, що щось станеться не відпускало мене.

    Озирнувшись по сторонах, Еві легенько здригнулась, на секунду зупинившись. Я трохи здивувалась такій поведінці. Різко вона кудись побігла. Я пришвидшила крок, і встигла зупинити її перед тим, як дівчинка вибігла на проїжджу дорогу.

— Що відбувається? - Запитала я у доньки, й подивившись їй у очі, побачила жах.

    Лиш самим губами Еві тихо, ледь чутно мовила:

— Люди в масках... Вони виглядали страшно. 

    Люди в масках? Люди в масках... Твою назад... Що взагалі побачила наша дитина? 

— Але ж нікого там не було. - Спробувала заперечити я. - Ти певна, що бачила когось? - Донька кивнула головою. Обережно взяв її за маленьку ручку, я мовила: - Давай сходимо й перевіримо, що там. І ти переконаєшся, що там нікого не було. Добре?

    Отримавши «дозвіл» у доньки, ми пішли в те місце, звідки Еві втекла.

— Ну ось бачиш, тут нікого... - Хотіла було закінчити речення я, але затнулась, здригнувшись від побаченого.

    На обличчі чоловіка було багато малих і не дуже ран, як і на його оголених по плечі руках. Рагнар повалив одного з людей на землю. Однією з особливостей людини на землі була світло зелена маска... Еві значить була права. Дійсно прийшли люди в масках. Але що їм треба?

— Знайди прихисток, я спробую допомогти йому. - Кинув це доньці, я почала наближатися до Рагнара.

    Чоловік на секунду підвів голову, й подивився на мене. Одне його око трохи почервоніло. Сильно ударили ж його... Однією рукою тримаючи людину на землі, а іншою намагаючись відбитися від декількох інших, Рагнар кивнув мені:

— Тікай звідси!

— Але я не хочу покидати тебе!

— Просто біжи. - Чоловік подивився мені у очі. - Будь ласка. Я спробую затримати їх.

   Усе в душі занило. Мені не хотілося покидати його тоді, коли його могли ранити, при чому дуже сильно. Так, Рагнар був сильним, але людей, схоже, тут було досить багато. Я видихнула. У нас ж ще донька, якій потрібен хоча б один з батьків. Відчуваючи, що я можу заплакати від того, що не можу нормально нікому допомогти, я почала йти туди, куди йшла до цього Еві, інколи зриваючись на короткий біг. Будь ласка, хай з ним усе буде добре...

    Коли я знайшла нарешті доньку, я взяла її до себе на руки й пішла далі, намагаючись відійти якомога далі. Я розуміла, що всеодно коли-небудь мене знайдуть, бо легені почали потихеньку нагадувати про себе, і мені доведеться інколи йти більш повільно або взагалі зупинятись, щоб не стався припадок. Але все-таки, треба зробити хоч щось, щоб врятувати хоча б доньку.