Глава п'ята. У місті.

    Я повільно йшла по вулиці, намагаючись стримувати себе. Всередині мене було відчуття, ніби я не ходила по цих вулицях вже доволі довгий час, хоч пройшло тільки три з чимось роки з того моменту, як я покинула рідний город. Але все-таки, для мене це вже було багато. І ось я нарешті змогла повернутися назад, хоч всього лише на декілька днів.

   Еві роззиралась по сторонах, легенько стискаючи мої пальці. Це було можливо, бо я була досить невелика для своїх років. По моєму зросту, не дивлячись на обличчя, було важко сказати, скільки мені років, бо я всього на всього метр і шістдесят п'ять сантиметрів.

   Рагнар йшов з іншої сторони, тримаючи дівчинку за руку з іншої сторони. Він роззирався по сторонах, і я знову не могла зрозуміти, що саме він зараз відчуває. Його обличчя було спокійним,та особливо нічого не показувало. Тому я не могла сказати, що приблизно чоловік відчував зараз, дивлячись на дорогу попереду нас, по боках якої росли обережними рядами старі тополі.

— Там колись слон стояв. - Мовила я, намагаючись якось перервати тишу й кивнула головою в сторону великох галявини, на якій стояло три великі сосни. - По вечорах на ньому ліхтарики загоралися. Це барно було.

    Чоловік подивився в ту сторону, роздивляюсь місце. Галявина була зроблена так, що була приєднана до невеликого клаптя асфальту, на якому інколи зупинялися люди, щоб почекати світлофор. Якраз трохи далі від цього всього та майже поряд з соснами стояв той слон вищий за мене десь сантиметрів на двадцять-тридцять. 

    Зазвичай, на галявині далі від проїжджої частини дороги любили гуляти люди з собаками. Але хтось вирішив так би мовити порадувати усіх, і поставив там слона з багатьох ліхтариків. У мене можливо навіть декілька його фото залишилося в галереї, але я не була певна, що зможу швидко знайти їх зараз.

— А на тому майданчику ми з моїм тоді ліпшим другом гуляли. - Знову почала я, дивлячись вже у іншу сторону. 

    Майданчик, при який я пам'ятала, дуже змінився, і це був один з легких ударів по моїм сподіванням. Бо я боялась, що усі майданчики коли-небудь змінять, коли змінили один з майданчиків, який розташовувався ближче до нашого будинку, ніж інші. Замість трьох старих будиночків поставили більш нові. Тепер вони були розкидані по усій галявині так само, як і тут, роблячи майданчики однотипними.

    Тепер мабуть усі майданчики, на яких відбувався колись головний двіж були підлаштовані більше під дітей, ніж під підлітків. Якби мені було ще десь шістнадцять років, я б почала обурюватися, типу як так - для дітей зробили, а для нас чого не зробите? Все-таки, багато поколінь виросло на старих будинках, тому багато хто звик до них. І різко прийшли якісь типи та з-за «прохання» людей зверху почали усе міняти.

   Це було досить неприємно. Вони могли просто замінити старі дошки на нові та свіжі, й залишити все, як є. Чого їм потрібно було усе замінювати, роблячи усе тільки для дітей?

— Правда, тоді він був зовсім іншим. - З легким сумом мовила я, згадуючи те, яким він був до того, як його почали змінювати.

    З усіма майданчиками поряд - або не так вже й далеко, - з нашим домом у мене були свої спогади. На багатьох з них я гуляла, коли у мене взагалі не було друзів, намагаючись якось витратити час, щоб не сидіти постійно вдома. Інколи навіть виносила свій скейт. 

    Пам'ятаю навіть, що колись гуляла на майданчику по дорозі до школи, й там вперше заробила собі шрам від падіння на землю, бо тоді я не встигла вчасно й більш добре зупинитися. Правда, навіть зараз шрам красувався на моєму лікті, але тоді я була навіть трохи рада, що тепер буду мати ось таку фігню.

    А вони взяли, й все змінили. Це нечесно. Чому в моє життя постійно хтось вривається та змінює все те, до чого я встигла звикнути та навіть трохи полюбити те, чи інше? Що за підлість?

   Я подивилась вперед. Серце різко защимило від розуміння того, що якщо ми пройдемо ще декілька кроків, опинимося в місці, яке я запам'ятала на доволі довгий час.

   Інстинктивно я відпустила ручку Еві, й пішла вперед швидше. Рагнар з легким нерозумінням дивився на те, як я швидко йду від нього. Але чоловік нічого не сказав, тільки підхопив доньку на руки й пішов за мною.

— Ей, ти куди? - Запитав він, коли нарешті зміг наздогнати мене.

    Я не подивилась на чоловіка. Я лиш дивилась вперед на картину, яка відкрилась переді мною. Як давно я її не бачила...

    Будинок, в якому я жила майже все моє життя, зараз віддавав легким жовтуватим кольором від того, що світло сонця світило на нього під потрібним кутом, коли усе довкола здавалось зануреним у суцільні тіні. Вікна, які відкривали їх господарі, інколи могли пускати сонячні зайчики на будинок навпроти.

— То, це твій дім?... - Тихо запитав Рагнар, який до цього моменту стояв мовчки. Замість слів, я легенько кивнула головою. - Ти би хотіла зараз повернутися до батьків?

    Я трохи опустила погляд, думаючи над пропозицією чоловіка. Чи дійсно я хотіла цього? А що, як батьки не приймуть нас? З однієї сторони мені просто зараз хотілося повернутися додому, привітати батьків та хоч на хвилину зайти до своєї кімнати, де я жила до цього протягом сімнадцяти років. 

   Але з іншого боку мені було лячно за Еві. Хто його знає, що батьки захочуть вдіяти з нашою дочкою, доки ми на щось відвлечемося, бо я така погана, й не спробувала ніяк їх не повідомити про те, де я, та що зі мною.

    Завтра треба буде піти у розвідку. Якщо батьки не приймуть мене, то й Рагнара з Еві тягнути за собою не треба.

— Ні. - Нарешті мовила я тихо, повертаючись до чоловіка. - Давай наступного разу. - Коли я буду певна, що усе буде добре.

    Рагнар з розумінням глянув на мене, нічого не кажучи. Я навіть була трохи вдячна йому за те, що він не намагався мене розпитувати про те, чому я не хочу саме зараз йти до моїх батьків.

..

..

..

..

..

    Невеличкий фонтан посеред довгої, але не дуже глибокої «прірви» з гарними, обережно прокладеними плитками по боках та на дні знову почав працювати, запускаючи в повітря нові, стрункі потоки води.