Глава третя. Готель.

    Я трохи сперлась головою о плече Рагнара, доки ми сиділи у вагоні вже який час. Потихеньку починаю засинати, навіть сон перед очима з'являється. Еві легенько смикнулась у мене на руках, але на диво, заплакала. Гадала, що стуківт колес буде постійно заважати їй, через що вона не зможе нормально заснути, але ні, дівчинка на диво спокійно себе поводить. Так ще й сама потихеньку засинає.

   Чоловік дивився у вікно, інколи теж заплющуючи свої очі, щоб перевірити, чи хоче він спати. Йому навіть одного разу вдалося заснути, але коли потяг різко загальмував, Рагнар різко підірвався. Декілька секунд очі чоловіка гасали туди-сюди, але коли він подивився на нас, почав потихеньку заспокоюватися. Кошмар, мабуть, наснився, тому він ось так і підскочив.

   Пройшло вже декілька годин з того моменту, як ми пересіли з одного потягу в інший та їхали додому. До мого дому. Навіть не віриться, що у найближчі декілька днів я знову зможу пройтися тими вулицями, де залишила багато спогадів з дитинства і підліткового віку.

   Але думки про те, як мене сприймуть після декількох років моєї відсутності поступово настигли мене. Що, якщо мене спочатку не впізнають, а потім, коли все-таки хоч хтось побачить в мені Обсидіана з минулого, то не факт, що віднесеться до мене так, як раніше. Можливо, мене навіть за чужого вважати будуть.

    Воно й не дивно. Пройшло вже стільки часу, багато хто може забути мене.

    Цікаво, хто зараз головний замість мене? Чи Албанський Ринок взагалі розвалився через декілька тижнів, коли мене забрали? І як взагалі на мене будуть реагувати батьки, коли я повернусь? А чи намагались вони мене шукати?

    Я повільно кліпнула, відчуваючи, що знову хочу спати, хоч і розумію, що виспатися нормально не зможу. З одного боку атмосфера тут така, що багато хто захоче спати. Але з іншого - нормально не поспиш. Потяг все частіше починає зупинятися на зупинки, тому вереск колес та різкі перепади швидкості розбудять багато кого. Тільки ті, у кого сон міцний, будуть битися до останнього.

..

..

..

..

..

    Мені снилися мої однокласники з минулої школи. У сні було щось на кшталт апокаліпсису, де різні потвори намагались вбити нас. У мене було трохи припасів з їжі. Я майже одразу приєдналась до декількох своїх однокласників, щоб відчувати себе в безпеці. Через деякий час ми знайшли старий двоповерховий будинок, у якому вирішили залишитися, щоб хоч трохи перечекати до більш кращих часів. Коли двоє з хлопців пішли у розвідку, інші залишилися, щоб далі обстежувати те місце, яке ми знайшли.

    Стара підлога тихо скрипіла від наших кроків, погрожуючи ось-ось поламатися. По краях декількох дошок було трохи плісняви, що робило дерево більш уразливим і показувало його ще більшу слабкість. Мені було трохи лячно йти вперед, але іншого вибору в мене в принципі не було. У кімнатах не було нічого цікавого. Лиш у одній з них була стара, і напевно вже не робоча мікрохвильовка, яка нам всеодно нічим би не домогла в нашому становищі.

     Я не помітила, як у сні пройшло вже декілька днів. Ми встигли повністю обстежити будинок та навіть трохи облаштувати його під себе. Кожен з нас зайняв по кімнаті. Це було можливо, бо нас було усього п'ятеро, а кімнат аж цілих вісім. Ті хлопці, які пішли декілька днів у розвідку, до сих пір не поверталися, і ми прийняли рішення, що вони вже не повернуться.

— Прокидайся... - Тихо, ледь на вухо мовив хтось, не даючи мені додивитися сон, і я повільно відкрила очі, роззираючись по сторонах.

    Я не одразу зрозуміла, де я знаходилась. Але коли трохи «відійшла» від сну, зрозуміла, що потяг зупинився на чергову станцію. Я повільно повернула голову до Рагнара.

— Що сталося?... - Тихо запитала я, відчуваючи, як останки сну залишають мене.

— Ми вже приїхали. - Мовив чоловік, подивившись на мене у відповідь.

    Я повільно встала. Рагнар обережно забрав у мене Еві, мовивши, що тепер його черга нести нашу дочку і пообіцяв, що буде з нею обережним.

    Коли ми вийшли з вагону - людей було мало, через що ми зробили це без зайвих проблем, - я знову роззирнулась по сторонах, лиш інколи зупиняючи погляд на конкретних місцях довкола. Глибоко зітхнула, відчуваючи легеньку ностальгію й згадуючи про те, що колись саме на цьому вокзалі ми з батьком та матір'ю їхали до одного з двох моїх дідусів.

    Великий годинник круглої форми висів на самій верхівці великої будівлі, де на першому поверху люди замовляти а потім купували квитки або проходили вже на перон, а на другому велике кафе, де я ніколи не була, але чула про нього від деяких знайомих.

— Пропоную зараз знайти десь готель на декілька днів. - Мовила я, подивившись на чоловіка, який однією рукою обережно притискав до себе дівчинку, а іншою стискав одну з сумок.

    Речей ми взяли з собою не багато - у одній з двох сумок були мої речі та речі Еві, а в іншій речі Рагнара, трохи іжи та ще декілька речей, які можуть нам знадобиться в майбутньому.

— Я теж про це подумав. - Мовив Рагнар. - Ти знаєш, де хоча б один можна знайти?

— Ображаєш. Я в цьому городі жила майже все своє життя. Я лазила то тут, то там, і бачила багато місць, яких могли не бачити інші. Тому звісно, що знаю. Пішли.

..

..

..

..

..

     Вечір вже потихеньку наближався до завершення, коли ми дійшли до не дуже дорогого але досить приємного готелю, забронювали собі кімнату, та успішно розмістилися у ній. Я завалилися на м'яке двоспальне ліжко, видихнувши трохи повітря при цьому. Зараз я знову перестала помічати ту легку біль, коли я вдихаю та видихаю повітря. Знову встигла звикнути до неї.

— Я навіть не думала, що коли-небудь усе так обернеться.

    Рагнар ліг поряд зі мною й кинув короткий погляд на моє обличчя.

— Чому? - Запитав чоловік.

— Я не очікувала, що ми зможемо з тобою зайти у наших з тобою відносинах так далеко. Спочатку я гадала, що ми будемо ненавидіти одне одного, бо ми ж типу вороги, й все інше. І ось ми тут, в готелі на двоспальному ліжку. Біля стінки на своїй кроватці лежить наша дитина, а завтра ми вже будемо гуляти по моєму рідному місту.