Глава восьма. Нічна прогулянка.

    Вже потихеньку настала осінь. Настала й школа разом з нею. Було достатньо холодно, не дивлячись на те, що сьогодні тільки третій день осені й так швидко холодати не потрібно було. Бо зазвичай у нашому городі осінні холоди наступали майже під кінець жовтня. За справами я навіть і не встиг помітити, як настали холоди. 

   Небо було щільно затягнуте чорними хмарами, не даючи зорям та місяцю дивитися на землю.

— Я звісно здогадувався, але все-таки не міг точно сказати, з-за чого ти виглядаєш, наче зомбі. А тепер, я повністю впевнений, у чому річ. У вас з'явилась молодша сестра.

— Взагалі-то, їй в нас вже дев'ять місяців. - Поправила мене ЧервонийПил. - Не така вона вже й мала.

— Ого... БагрянеНебо теж дістається?

— Так. Він теж недосипає.

   Тепер я зрозумів повну причину того, чому ЧервонийПил та її брат майже не гуляли й сиділи майже постійно вдома. В них тепер є маленька сестра, їм треба за нею доглядати, доки батьки на роботі.

— Вона знову сьогодні плакала й не дала мені нормально поспати. - З легким сумом у голосі мовила дівчина. - А ти чого до речі не спиш зараз?...

— Не спиться. - Спокійно й тихо мовив я.

   Мабуть тільки зараз мене зачіпив подув холодного вітру, від чого я майже непомітно здригнулася. Знову подивився на дівчину. Вона виглядала втомленою, чорні плями під очима були мабуть більше самих її глаз.

— Мені хочеться прогулятися, але я днем не можу цього зробити. - З більшим сумом у голосі мовила дівчина.

— Ми можемо прогулятися зараз.

— Вночі...?

— Так, вночі. Ти ніколи так не робила?

    Дівчина похитала туди сюди головою, що значило "ні". 

— У мене до цього якось бажання та можливості не було це зробити хоча б раз. Та й ні з ким особливо було це робити.

— А БагрянеНебо?

— Я не хотіла турбувати його. Але... З тобою я все-таки хочу прогулятися. Допоможеш?

— Так. - Я ближче підійшов до її вікна. Як же добре, що вони живуть на першому поверсі.

   Дівчина швидко одягла теплу одежу, яка більш була підходяща до погоди зараз та спробувала стрибнути з вікна. Я, виставивши руки до неї, швидко впіймав, допомогши їй більш вдачно приземлитися в її перший раз. Дівчина закрила вікно, наскільки могла і ми пішли по дорозі.

   Подивившись на обличчя дівчини, я побачив, що вона була задоволеною. Її волосся роздував у різні боки вітер. Можливо, вона, коли ще жила в Карпатахч просто не хотіла собі зайвих проблем, якщо її хтось побачить підчас подібної прогулянки.  Але зараз, зі мною, вона можливо стала більш сміливіша.

— Як добре, що завтра вихідний.

    Я дістав телефон та глянув на час. Було дві години ночі, п'ятнадцять хвилин. Поклавши телефон назад до карману, я виправив дівчину:

— Точніше, вже сьогодні вихідний. Вже дві години ночі, настав новий день. А так... Та, прикольно, що вихідний настав.

 — Що ти ще не робила до того, як зустріла мене? Ну, що батьки не дозволяють...

— Я ніколи не ходила кудись далеко без батьків. Типу, вони постійно кажуть, щоб я в городі сама особливо не ходила. Я їх слухаю. - Дівчина потисла ніяково плечима. - Я навіть не знаю, що ще. В мене буде нудне життя до того, як я зустріла тебе у цьому городі. Я не знала тих пригод та проблем, що знаєш ти, не знала, як це - постійно ходити ось так і шукати собі катастрофу на голову. Я взагалі нічого не знала цікавого до переїзду.

— У вас там що, взагалі дітей не було?

— Були, але вони були дуже нудні. У них майже постійно були одні й ті самі ігри, які з часом починали все швидше набридати. - А тут то прям які веселі, я прям не . - Звісно, було прикольно з ними грати, коли ми були ще дітьми, але у них нічого нового майже не відбувалось.

   Далі якийсь час ми йшли мовчки. Дівчина подивилась на мене.

— А чого ти питав?

— Будемо змінювати те, що у тебе було таке нудне життя.

— Змінювати?

— Віднині я буду намагатись зробити твоє життя набагато цікавішим, ніж воно було до цього.

— Ти вже його цікавим зміг зообити. - Дівчина ропливлась в доброзичливій усмішці. 

    Ми зайшли до лісу. Дівчина почала виглядати нервовою. 

— Ти ніколи не гуляла в лісі? - Запитую в неї.

— Сама ні... - Дівчина озирнулась по сторонах.

— Але ж ти зі мною.

— Я маю на увазі без дорослих. До речі, а скільки тобі?

— Цією зимою буде сімнадцять. А тобі...

— Чотирнадцять улітку було.

— Зрозуміло. - Я трохи примружився, хоча довкола було темно. - Чому не попередила? Я б подарунок підготував хоч якийсь.

— Не треба мені від тебе нічого. Хіба що будь поряд, коли буде можливість, добре?

— Добре. - Я посміхнувся, від чого моя маска трохи сповзла і я знову поправив її. - Я буду поряд з тобою, як тільки зможу.

   Дівчина посміхнулась мені у відповідь. У її очах булі ті веселі відблиски, які вже стали досить рідними. Ніби ЧервонийПил була моєю сестрою, до якої я вже встигнув за цей час звикнути.

   Ми йшли далі, страх перед великими тінями, у яких може ховатися будь що та незнайомою територією замінився цікавітю. Я дивився по сторонах, готовий будь якої миті дістати саморобний серп й почати сутичку, якщо вона звісно неминуча. І якщо на нас не дайте Боги хтось нападе.

    Через деякий час нам набридло ходити, тому ми почали дертися на гору. Вона була крутою, тому постійно треба було триматися за гілки чи стовбури великих дерев, щоб не впасти. Інколи витягуючи то одну, то іншу ногу, я міг спробувати перевірити, яка земля попереду. У деяких місцях була багнюка від того, що недавно був дощ, десь були великі камені, які доводилось обходити.

    І чого ми поперлись у цей ліс?... 

— А прикинь, що якщо там, унизу, хтось стоїть та слідкує за нами, він думає:"Бож, які дурні, не можна було обійти?". - Пожартувала дівчина і я тихо посміявся, схопившись за новий стовбур дерева та пробираючись ще трохи вище.

    Коли ми нарешті видерлись і озирнулись по сторонах перед намиши очима відкрилась така картина: багато, просто велика кількість розбитих машин, кучі старих, вже давно використаних колес та скло від розбитих машин. Воно мерехтіло у світлі місяця, неначе багато розкиданих сапфірів по землі.