Глава сьома. Двоє хлопців.

— Заходь. - Гувнув я, дивлячись на вікно, за яким відкривалась вже така звична картина. Я вже знав, хто стоїть за дверима, тому мені не довелося навіть дивитися у ту сторону.

   Люди пересувались по Ринку, торгували, розмовляли та купували щось. Вони виглядали щасливими, це було видно по їх поглядах. А для мене це було саме головне зараз. Якщо люди на моєму Ринку щасливі, значить і я від цього становлюсь дуже щасливим. По справжньому щасливим.

   Двері тихо скрипнули, коли закрилися за постаттю дівчини. Вона сіла поряд зі мною на таке ж саме темно зелене, як і в мене крісло й теж почала дивитися у вікно, розглядаючи те, що відбувалося там, на великій та широкій вулиці.

— Я навіть і не чекала, що ти так швидко можеш повернутися. - Мовила ЧервонийПил.

— Тобто? - Я на секунду подивився на обличчя дівчини, закрите маскою.

— Ну не знаю. Просто ти так швидко зміг прийняти рішення про те, що збираєшся повернутися на Албанський Ринок.... Я навіть і не очікувала, що ти так швидко зможете дати раду тому, що відчуваєш і про що думаєш.

— Це звісно, не було так вже й легко. Я й сам гадав, що ця "депресія" буде в мене як мінімум до наступної весни. Але як бачиш, я зміг. Та й до того ж, не такою вже й потужною вона була, щоб поглинати мене повністю. - І подивився на дівчину. - Давай може зіграємо у дещо?

— Давай... А у що? - Здивовано запитала дівчина, а я встав.

    Діставши декілька невеликих каменів, я поклав їх на стіл. Каменів було по дві пари на один колір. Шестеро з них було довгими, сірими. Кольорів було шість - червоний, жовтий, чорними, синій, сірий та білий. П'ять каменів майже з усіх кольорів я віддав дівчині. При цьому в неї ще опинилося три продовгуватих, що зробило усю її "колекцію" вже не з п'яти, а з дев'яти каменів.

— Ось дивись. - Почав вчити дівчину я й поклав три свої продовгуваті камені на стіл так, щоб отримати три стіни. - Чорний або білий - на твій вибір, - це король, або королева. Їх треба з такої собі фортеці дістати. - Я показав на ті три сірі камені. - За них, доки не проб'єш один з них, пройти не можна. У нас також є такі собі чаклуни. - Я пальцем ткнув у червоний камінь, що лежав поряд зі мною. - Вони найсильніші у грі, бо мають одну здібність, яка використовується одразу, коли ти наприклад захочеш штурмити ними фортеці. Усі камені ми можемо використовувати усього лиш один раз. Тому ця здібність дуже корисна. Але є одне "но"- тобі не можна буде поміняти персонажа, доки ти зробиш другий і останній хід чаклуном.

    Я бачив, як дівчина уважно слухала мене, стежачи за моїми рухами й роблячи те, що роблю я. Мені подобалось, що мене слухають. Я трохи примружився від задоволення та продовжив:

— Далі в нас йдуть охоронці. - Я показав на синій камінь.- Зрозуміла річ, нащо вони потрібні. Якщо суперник добереться до твоєї фортеці, щоб ти міг поставити охоронця на захист, а сам подумати над тим, що його робити далі. Але його можно ставити будь куди. Це так би мовити шанс хоч і втратити один зі своїх каменів, але не дати ворогові добратися до твоєї фортеці якимось "сильним" каменем. Наприклад тим же самим чаклуном. Один раз чаклун вдарить по комусь з твоїх каменів на шляху, другий по охоронцеві. І самі останні - селяни. - Я показав на жовтий. - Вони такі самі, як і охоронці, але прикол в тому, що на самому початку гри ми повинні грати саме за них.

— Яким чином? - Запитала дівчина і я вставши зі старого крісла, дістав стопку карт.

    Поклавши їх на стіл я простягнув дівчині шість карт і взяв сам теж шість.

— В карти грати вмієш? - Запитав я у дівчини.

— Не в такі.... В звичайні.

— Це майже ті ж самі карти, тільки малюнки інші. Так як зараз ми не граємо, бо я тобі все поясняю, будь ласка, покажи свої карти.

    Дівчина простягнула мені свої карти і я поклав їх на стіл. Повибиравши в себе ті, яких не було у дівчини, я теж поклав їх на стіл. Усі дублікати я поклав до інших, я знову почав пояснювати:

— Оці вважаються як тузи. - Я показав чотири карти, де було намальовані чотири дракони. Вони були ідентичні, тільки кольори відрізнялись. Один був жовтий, другий синій, третій червоний а четвертий білий. - Усі карти різняться кольорами, як оригінальні чорно червоні карти мастями. На усіх картах, як на оригінальних, є своя цивфа - від трьох до дев'яти.

— Звідки в тебе ці карти? - Запитала ЧервонийПил, доки я затнувся на декілька секунд, збираючись з думками, щоб продовжити розповідати дівчині усе далі.

— Колись мені намалювала ці карти моя двоюрідна сестра. Тоді ми часто з нею гуляли, не дивлячись на те, що нам було їхати без пересадок у метро десь вісім зупинок. І тоді вона сказала мені:"придумай з цими картами гру". Потім ми перестали з нею так часто гуляти, та й розмовляти.

   Я відчув, як моя спина торкається широкої спинки червоного стільця. Декілька секунд дивлюсь у повній тиші на головну дорогу і на те, як там ходить багато народу. Потім знову дивлюсь на дівчину і питаю:

— Мені продовжувати пояснювати, чи тобі вже нудно це чути? - Я подивився на дівчину.

   Не встиг я отримати відповіді, як у двері знову хтось постукав. Я подивився через плече дівчини на двері і серце ніби на декілька секунд завмерло. Вони. Це точно вони, я це знаю. Усередині почало розливатися в'язке невдоволення через те, що нас прирвали. Швидко все прибравши назад до шафи, я знову сів у крісло. 

— Заходьте. - Мовив я і подивився на дівчину, яка встала і вже збиралась виходити. Притримавши і не давши їй вийти, я тихим шепотом мовив до неї: - Якщо хочеш, можеш залишитися. Тобі не обов'язково йти звідси.

    Дівчина повагом кивнула і стала позаду мене, ніби чогось боячись. Нарешті увійшли вони. Двоє низьких хлопців, у яких на обличчі були маски лиш на половину, ховаючи їх роти й майже повністю носи. Один мав карі очі, іншій зелені. Вони були трохи схожі між собою як ходою, так і деякими рисами їх не закритих під масками облич. Можливо вони були хоча б двоюрідними братами.