Глава шоста. У воді.

   Цікаво. Навіть дуже цікаво. Вона теж стане такою самою, як я, коли їй стукне шістнадцять або більше років? Чи настане в неї той момент, коли ніби її характер ніби розіб'ють вщент і зроблять знов, але з різних шматочків її свідомості, які ще ніколи не прокиналися? Чи зможе вона самотушки справитися з майже нав'язливими думками про те, що їй не хочеться жити? Буде вона відчувати такі емоції чи думки, від яких хочеться лізти на стіну, лиш би хоч щось зробити, щоб їх заглушити, перестати про щось думати та відчувати? А чи зможе вона хоч комусь про свої відчуття сказати?

    Можливо, їй буде страшно розповідати комусь про те, що вона відчуває, хоча дуже хочеться. Можливо єдиним рішенням стане самогубство...

   Ні. Вона не стане такою, не почне тримати усе в собі, як у свою чергу роблю я. Вона не така. Не настільки слабка, щоб допускати думки про самогубство, а тим паче влаштувати його. Вона сильна, вона зможе з усім справитися. Цікаво, так само вона думає зараз про мене?...

    Але з іншого боку.... Чи дійсно в неї нема ніяких проблем наприклад вдома, чи в школі? Проблеми є у всіх. Можливо... Чи дійсно вона не плаче тайкома, доки ніхто не бачить її слабкості у такі часи? Хто його зна... Усе можливо. Чи можу я їй якось допомогти? Ні, спочатку треба дізнатися, чи потрібна їй чиясь допомога. Особливо моя. Я ж не якийсь-то там психолог, що може допомогти розумними порадами та словами, а звичайний шістнадцятирічний підліток, який ще навіть не знає, куди й на кого він піде вчитися після одинадцятого класу.

    Чи треба взагалі влазити туди, куди мене навіть не збираються кликати? Не треба, хоч й руки ніби самі тягнуться, щоб хоч щось корисне зробити. Але чим може обернутися така користь? Правильно. Нічим хорошим. Навіть чимось поганим, якщо на те звісно піде. Якщо Олі знадобиться моя підтримка хоч у чомусь, звісно, що я прийду їй залюбки на допомогу та спробую зробити усе можливе, щоб вона відчувала себе добре. Щоб знову побачити посмішку у її очах і ті веселі відблиски, які я звик бачити у них.

   Притулився спиною до поверхні великого каменю, сидячи на схожому, але меншому у розмірах. Ця прохолода буда вже не настільки приємою, коли поступово почали приходити холоди. Вона ніби пронизувала мене наскрізь. Але мені це було навіть трохи приємно відчувати.

   Знову покрутив свою чорну маску в руці. До цього я спеціально зробив шкіряну обвивку - знайшов клапті майже чорної шкіри вдома та пришив з обох боків до своєї маски. До цього шкіру я добре відмив від бруду й смороду. Добре, що шкіра тонка, не буде особливо "випирати", коли на обличчя вдіну. Легше було відрізати потрібні шматки. Та й нитки легше було протиснути до картону, а звідти до іншої сторони усього цього.

   Тепер маска зовсім трохи пахне. Якщо підійти до мене майже впритул і принюхатися, можна вловити легкий запах. Він схожий на щось старе, що не можна описати так просто й швидко. З одного боку може здатися, що він приємний. Але якщо нюхнути на повні груди, почнеш кашляти. Але коли маска на обличчі, цей запах майже не відчувається.

   Примружився, хоча довкола була легка напівтемнява, бо вже було майже шість годин вечора. Кинув погляд на саморобний серп, який валявся на холодній, вогкій землі без справи. Знов той самий заточений мною колись камінь - ох і попітнів я достатньо, коли намагався його майже до "ідеальної" гостроти заточити, - все те ж саме дерев'яне руків'я з шістьма невеликими дірками. Я знову "з'єднав" його в одне ціле гілками верби. 

   Але, нашо він мені? Я ні з ким не збираюсь битися ним. Олег мене не кличе ні на які місії. А все через ці дурні рани, які ніби не хочуть гоїтися та дати мені знову нормально жити без них далі. Як же мені "пощастило" іх тоді отримати... Не ліз би куди не треба, нічого не було б.

   З одного боку страшно за те, що може статися далі з-за того, що я встиг зробити і не робити взагалі... Але з іншого в мене тепер стало багато пригод. І мені це дійсно подобається. Подобалось...

   Я не знаю, як відреагують знову на мою появу на Албанському Ринку після того, що сталося тоді, у той жалюгідний день. Мабуть, дехто вважає після того випадку мене дурним. Нікчемним. І вважає, що я не гідний був навіть думати про створення чогось великого, як Албанський Ринок. Цікаво, як там ЧервонийПил? А БагрянеНебо?

   Чи стане хтось з них доброю заміною на Ринку, якщо я відмовлюся від своєї "посади"? Мабуть так, хто його знає. ЧервонийПил стане ідеальною заміною мені, якщо захоче прийняти на себе керування над усім Албанським Ринком без вийнятку. Тоді можливо вона зробить своїм замісником БагрянеНебо, як свого брата, якому вона може довіряти такі "серйозні" речі, якщо вона не зможе прийняти якісь рішення, бо поїхала в іншу країну по справах.

   Але чи справді мені треба відмовлятися від того, що я створив? Чи треба мені відвертатись від того, що я вважав за другу сім'ю? А чи треба мені взагалі було щось створювати?...

    Жив би собі спокійненько, як і раніше, не знав ніяких особливих пригод, не намагався ховати своє обличчя під маскою. Сидів би зараз у своїй кімнаті, без ран, без маски, без особливих якихось проблем, читав книгу та чайок пив... Але ж ні. Обсидіан поперся й зробив те, що нікому й в голову не приходило і отримав те, від чого зараз страждає. Принаймні, це трохи краще, ніж майже постійно бути вдома, коли нічого на вулиці робити і майже не мати друзів...

   Усередині відчуття таке, ніби я вже мертвий. Не хочеться нічого робити. Навіть якихось справ, які колись здавались мені улюбленими. Я не відчуваю майже нічого окрім того, що мені хочеться зникнути, вмерти....

    Да ну його, цих друзів. Цей Ринок. Це усе. Я різко встав і підійшов до краю спуску вниз, углиб моєї великої за розмірами бази. Десь там легко мерехтіли на вечірньому сонці калюжі. Мені не хочеться нічим більше керувати, не хочеться більше знати цих страждать. Прийду зараз додому і все розповім батьками. А маску цю... В дупу!

   Коли я вже замахнувся, щоб кинули маску куди подалі та нарешті спробувати забути усе те, що я пережив, носячи її на своєму обличчі, мій телефон різко задзвонив. Як блін вчасно мені вирішили подзвонити...