Глава п'ята. Проблеми.

   Спокійно сиджу на лавці й дивлюсь на подругу попереду себе. Катя тренується, щоб виступити на перше вересня, яке вже через три дні. Подругу обрали однією з тих трьох, хто буде виступати. І зараз вона уявляла, що стоїть перед великим натовпом школярів, їхніми батьками та декількома вчителями з їх школи і намагається зробити свій голос більш підходящим до своїх реплік та цілих блоків тексту.

    У такі моменти мені дійсно приємно з нею розмовляти та слідкувати за тим, що Катя робить у цей момент. У такі часи вона не здається тією вже майже одержимою від таємниць однієї єдиної людини і стає цілком нормальною. Стає знову тією Катею, до якої я давно встигла звикнути і яку пам'ятаю. 

    Коли Катя дивиться на мене, я посміхаюся і підбадьорюючи киваю головою. Вона посміхається у відповідь і продовжує свої репетиції. І так повторювалося декілька разів.

   На декілька секунд я відвела від неї погляд, щоб знову подумати про щось своє. Небо щільно заволокло хмарами, що свідчило, що зовсім скоро вже настане осінь. Вона ніби казала таким чином - "Дочекайтеся мене і побачте мою красу, коли я прийду". Вже було не так тепло, як раніше. Скоро почнуться майже нескінченні дощі. Мені подобаються дощі. А особливо запах, коли вони проходять.

   Я знову подивилась на подругу. Вона зупинилась, щоб випити трохи води й прочистити горло.

— Знаєш. - Нарешті почала вона, але то не була частина виступу. Зараз вона зверталась тільки до мене. - Я ось тут подумала...

— Знову Ринок?

— Ну звісно. Про що нам же можна нормально поговорити з тобою?

— Про різне. Про погоду, улюблені ігри чи музику. Ідей для розмов багато.

   Катя насупилася.

— Просто розмови про Ринок мене заспокоюють від того, що відбувається довкола. Це єдина для мене надія трохи відволіктися від проблем.

— О, не знала, що все аж настільки печально. Що сталося, якщо це звісно не секрет?

— Ну... По-перше, стан моєї ноги тільки погіршився. Ти ж знаєш про мою проблему з нею. І коли ми учора були з батьками в лікарні, лікарь сказав, що можливо я більше не зможу ходити.

— Це ще через що?

— Я не знаю, через що. Мені сказали тільки проблему, а причину цієї проблеми ніхто не казав, щоб не нервувати мене ще більше. Хоч як би я не намагалася дізнатися в батьків, що відбувається, ніхто мені нічого не каже - мовчать, як оті риби. Мене це якщо чесно трохи бісить. Якщо не можна мені назвати причини страждань моєї бідної ноги, то чому треба казати про проблему?

— Не знаю. Хіба що може через те, щоб тебе попередити про те, щоб ти трохи менше навантажувала свою постраждалу ногу? Через це я дуже...

   Подруга глипнула на декількох школярів, які кудись йшли у своїх справах, про щось розмовляючи, і я зрозуміла усе без слів. Легкий переляк у її очах, який швидко минув, свідчив про те, що це можливо були її нові однокласники. Бо якби то були трохи "інші" школярі - наприклад з моєї школи, - вона б продовжила розмовляти, але набагато тихіше. 

— ...Ненавиджу, коли в мене якісь проблеми зв'язані з моїм здоров'ям. - Нарешті закінчила подруга розпочату декілька секунд фразу.

— Ну а хто їх взагалі любить? - Мовила я. - Ніхто. І тоді не потрібно їх любити. 

— Та й до того ж, ще й сестра молодша захворіла. Ще одна проблема.

— А як її звати? Ну, якщо не секрет.

— Аріною. 

— Зрозуміло... І як? Хвороба серйозна, чи просто звичайна застуда?

— Звичайна застуда.

— З одного боку це погано, що вона захворіла, але з іншого боку добре, що в неї лиш звичайна хвороба, а не якийсь-то там коронавірус.

— Ну, так. - Подруга на декілька як мені здавалося довгих секунд замовкла, почав дивитися у одну точку про щось думаючи.

   Я глибоко вдихнула. Не пощастило їй. Дуже не пощастило. Спочатку однокласники, а потім ще й ця проблема з ногою. Хоча, що з цих двох проблем почалася першою? Мабуть, все-таки однокласники почали задавбувати подругу раніше, ніж вона отримала свій "здвиг" у нозі.

— Ти продовжиш тренуватися, чи може підемо десь прогуляємось, щоб трохи розвіялись? - Нарешті запитала в неї я.

— Так, хотілось би трохи.

..

..

..

..

..

— І знаєш, що він мені сказав? - Запитала в мене подруга, коли ми зайшли в невеликий парк і знайшовши тихе місце, почали розмовляти.

— Що? - З цікавістю у голосі запитала я, хоча вже давно загубила суть теми нашої розмови.

   Катя почала розповідати мені нову ситуацію, а я вже майже не слухала її. Моя голова була забита тим, що треба подругу якось зупинити, щоб вона на тому Ринку не постраждала ще більше. Все-таки я хвилююсь за неї, як за подругу, тому треба було щось швидко вигадати. Але що?

   Я не завжди буду поряд з нею, щоб постійно відволікати від думок о людях у масках, які лазять на "нелегальному" для батьків Ринку - як вона колись висловилась, - і Катя може залізти туди, куди зовсім не треба. І тоді з нею може бути щось погане, а мене візьмуть як за ту, що хоч і знала, що робить дівчина, але не спробувала її зупинити. Тому треба швидко щось придумати!

   Думай, Настю, думай, ти зможеш придумати щось нормальне, ти це вмієш... Ти тільки думай хоч про щось...

    А що, як я спробую розповісти усе її батькам? Та ні, тоді за мною будуть полювати десятки людей за те, що я посміла закрити їм Ринок і не дала нормально зробити або купити щось, що вони давно хотіли. 

   Може, треба з самою дівчиною знову спробувати про це поговорити і спробувати вмовити від ідеї хоча б продовжувати вести "розслідування"? Да ні, намагалась вже це зробити, але не вийшло. Та й що з цього може вийти, якщо я навіть вмовити залишитися у себе в школі не змогла? Правильно, нічого нормального з цього не вийде. Особливо дивлячись на її впертий характер, вона точно не відступить від своїх ідей. Тому намагатися вмовити її хоч на щось поганий варіант.

   А може, коли Аріна зможе видужати, попробувати попросити її, щоб вона слідкувала за Катею як тільки зможе? Ні. Я по-перше не можу вмовляти Аріну становитися буквально сталкером за своєю сестрою, а по-друге я навіть і не знаю, чи можу я їй довіряти усе це. Та й до того ж, вона може бути "слабкою" у мовчанні.