Глава третя. Спогад.

— Мамо! - Вигукнув я, швидко й збуджено біжучи до моєї матері, яка стояла і сумно роздивляла знайому місцевість.

   Коли я швидко підбіг до неї, підняв руки, показуючи знахідку, яку вилавлював увесь ранок. У них висіло крихітне тільце гарної зеленоокої ящірки, яка кліпала своїми великими очима і з острахом озиралась по сторонам. Її крихітні кігтики впивались мені у шкіру, але це не було боляче. Це було навіть щось прикольне, приємне.

   Жінка сумно подивилась на яскраву ящірку і легенько погладила її по невеликій голівці, від чого створіннячко заборсалось, відчувши дотик ще одного чужинця. Але я не випускав її. Тримав, як найцінніший скарб, який у мене тільки є.

— Гарна. - З гіркотою у голосі мовила мати та її голос лунав приглушено.

   Я не міг зрозуміти, що сталося і чому усі ходять такі сумні. Не міг зрозуміти, що сталася така трагедія у вигляді смерті людини. Не міг, бо був надто малим для цього...

   Я подивився на товпу людей, яка скупчилася біля якоїсь місцини. Тоді мати підійшла до них і приєдналась, почав щось тихо шепотіти собі під носа і дивлячись скляним поглядом на річ у тому місці, яку я побачити не міг. 

   Тоді до мене підійшла молодша на рік двоюрідна сестра. Вона теж виловлювала ящірок, щоб потім відпустити і знову почали ловити. У неї це давалось краще, бо вона була - та й мабуть зараз теж, - прудкіша за мене. А я тим часом зловив тільки дві. І на тій, що була в мене у руці, вирішив поки зупинитися. Бо дуже подобалась.

   З сестрою мені подобалось - і трохи подобаєтбся зараз, - проводити час. Але кожного разу ми це робили дедалі рідше. Коли підросли, характером не змогли зійтися - вона весела, постійно придумує якісь забавки, але майже немає якихось друзів, щоб пропонувати їм ідеї. Вона не може багато часу знаходитись самотньою, їй часто потрібно приділяти хоча б крихту своєї уваги. Я ж тим часом мав деякий час багато знайомих, лазив хтозна де і мені було добре самому.

— Давай наших ящірок тренувати? - Сказала мені двоюрідна сестра і її голос лунав придушено, віддалено, як голос мами.

— Не можу. - Кажу я і відворачуюсь від дівчинки з фіолетовою ящіркою у руках. - Мені треба дізнатися, що вони роблять. - Я кинув погляд на наших батьків та інших дорослих.

— Нічого цікавого. - Продовжувала моя сестра, якій явно було без мене нудно. - Дорослі постійно роблять та кажуть щось нудне. А підлітки - то взагалі! Якщо в них є пара, то вони з ними так мерзенно цілуються та обіймаються - це так мерзенно!

   Якби теперішній я зустрів сестру же малою, сказав би, що не у всіх підлітків буває нецікаве життя. Може, тоді би вона змінила свою думку. Хоча, чи варто їй навіть зараз, коли ми подорослішали казати про такі "цікаві" речі? Мабуть, не вартує воно того. Ну прийде ще одна людина, нам то що? 

— Ну, може, не такі в них вже й нудні заняття. Он як сумно стоять. - Мовив спокійно я і знову погладив свою ящірку, яку встиг вже назвати Олівією.

   Моя двоюрідна сестра закатила очі і смішно фиркнула.

— Вони, мабуть, сумні через те, що їм нічого особливо робити в їх дорослому житті. Вони ж не можуть робити того, що можемо робити ми. Для них це вже не дуже цікаво.

— Що саме для тебе мається на увазі під словом "цікавість"? - Різко запитав я.

   Дівчина задумалась. Вона довго думала, але потім нарешті відповіда:

— Да хоч би й те, що ми робили недавно - ящірок виловлювали.

— І це все, що ти змогла придумати?

— Ну а що я ще могла тоді придумати? У мене не так часто трапляються якісь пригоди, щоб приводити щось у приклад.

— А тобі не треба приводити приклад у вигляді того, що вже колись трапилось але може трапитися у недалекому майбутньому. Спробуй придумати якусь ситуацію, яка може стати реальністю, якщо для цього постаратися.

   Сестра знову задумалася, але на цей раз вже набагато коротше.

— Може, якісь цікаві речі будемо робити. Наприклад, створювати довкруж себе багато таємниць, мати багато знайомих і друзів... Я не знаю, чесно. Я не можу нормально навести приклади того, що для мене є цією "цікавістю" в житті, але сподіваюсь, що ти мене зрозумів.

— Ага... - Я знову дивлюся на дорослих.

   Легені повільно стискає від болю. Хочу кричати, але в горлі ніби ком застряг. Я повільно відкриваю очі і повільно кліпаючи, дивлюсь по сторонах. Моя кімната зустрічає мене непривітним мовчанням, до якого за останній час я вже встигнув звикнути. Батьки майже постійно на роботі, тому поговорити мені особливо ні з ким. ЧервонийПил та БагрянеНебо мають якісь то там справи, тому з ними теж особливо не поговориш.

   Мозок сам закінчив далекий спогад, хоча я вже встиг повністю прокинутися - я йду до дорослих, бачу якусь банку і мене відштовхують, кажучи, що мені ще рано на таке дивилися. Далі я вже особливо нічого не пам'ятаю.

    Коли я почав повільно вставати, легені знову стисло і я ще раз відчув спазм пекучого болю. Що, знову почалось?.. Якого чорту?!

    Я знову вже звичними рухами торкаюсь ран і майже повністю закриваю їх, перекривая зайві потоки повітря. Ось так... Дихання знову прийшло в норму а рани перестали пекти. Мабуть, я почав швидко дихати уві сні і контролювати це не зміг.

   Я нарешті повільно встав та потеляпав на кухню, щоб випити трохи води й чогось поїсти. Вода була прохолодною, що мені подобалося. Вона ніби знову повертала усі краплинки моєї душі назад в тіло, даючи при цьому декілька секунд відпочити.

    Ідеальний початок дня, не вважаючи того сну. І чого він мені взагалі приснився? Ну спогад як спогад, я вже майже забув його... А ж ні, треба знову про себе нагадати! Хоча, може, це якийсь знак? Тьху! Теж мені, знаки. Ми не в середньовіччі, щоб вірити у всілякі знаки.

   Коли насипав в тарілку трохи гречаної каші, почав їсти. Інколи поглядав у вікно, дивлячись на те, що робиться там, на вулиці. 

   Сірі дощові хмари закрили небо, ніби сонце не хотіло нікого бачити а тим паче, щоб бачили його. Інколи десь з'являлися легенькі проблиски білих, тонких хмаринок. Але вони швидко зникали, знищуючись від більш сильних дощових хмар.