Глава перша. За довгий час.

    Погляд ковзає то тут, то там, вишукуючи знайому постать у темряві, яка повільно пробирається через кущі. Вже майже все літо пройшло. Залишилося два тижні, і настане осінь. А там і школа з її домашкою, яку усі ненавидять.

   Я чекаю, доки прийде ЧервонийПил. За довгий час ми з нею не бачилися. Вона писала, що її не буде якийсь час у місці і коли вона повернулася, одразу запитала, де мене можна побачити. Я відповів, що біля моєї бази або навіть на ній - як пвде. І ось я на "своїй" галявині. Вдивляюсь в темряву, яка ніби стає ще більше і більше довкруж мене. Я стояв за кропивою, щоб дівчина не бачила мого обличчя.

    Серце починає пришвидчуватися, коли попереду на трохи зарослій дорозі виникає тьмяна тінь. Вона хитається із сторони в сторону, здається, ніби вона п'яна. Але то не так. По обох боках і навіть на землі кропива, яку треба постійно обходити. І дівчина саме це й робить.

   Я швидко відходжу, щоб Оля не бачила моє справжнє обличчя. Кропива, яка до сих пір мене не жалить, трохи хитається, коли я відпустив її. Кроки стихають, коли дівчина підходить до вже достатньо високої й "товстої" стіни з колючої трави.

— Ти до сих пір тут? - Тихо питає ЧервонийПил і я трохи "розкриваю" бар'єр з кропиви, ніби не вірячи, що це саме та, кого я чекав.

    Дівчина трохи дивується, коли бачить мої зелені очі у невеликому "отворі", коли я знову трохи відхилив кропиву у сторони. Трохи мружусь, вдивляючись у червону маску дівчини. У темряві здається, що вона ніби трохи світиться. Поглядом я повільно ковзаю на очі дівчини. Карі такі, темні. Можно було б подумати при першому погляді, що вони повністю чорні. Але якщо придивитися, можна побачити коричневі відтінки.

— Так, до сих пір тут. - Так само тихим шепотом відповідаю я. — Щось сталося? У тебе просто дуже стурбований голос. А в очах твоїх то що робиться - цілий спектр... - Додаю я, бачачи, як очі дівчини відкриті, ніби ЧервонийПил хтось добряче налякав до нашої зустрічі. - Щось сталося? Викладай усе, що в тебе є.

— Усі хочуть бачити тебе ти знаєш де. 

— Це тебе так турбує? - Спокійно питаю я, продовжуючи дивитись на дівчину у відповідь. - Я спробую повернутися якомога швидше.

— Мені не треба, щоб ти повертався ти знаєш куди хоч через рік. - Дівчина не витримавши мого погляду на своєму, відвела його. - Мені хочеться дізнатися причини, чому ти пішов. Справжньої причини, яку ти нікому не казав.

   Я глибоко вдихнув. Чи казати дівчині, що я просто струсив перед відповідальністю за свої майбутні вчинки? Чи зрозуміє вона мене, а чи буде сварити за якісь мої дії? Звісно, вона дуже мене сварити, при чому дуже сильно! Струсити перед людьми, яких я навіть в лице ніколи не бачив... 

  Я повільно опустив голову, відпускаючи високі стовбури кропиви.

— Це... Удень, коли я прийшов знову на Албанський Ринок, один хлопець передав мені щось по типу письма. Ну знаєш, як у давнину, щось по типу цього усього....

— Письмо? Ми що, у дев'ятнадцятому столітті, щоб письма писати?

— Будь ласка, дослухай до кінця. Так, я отримав письмо замість того, щоб піти й напряму поговорити з людьми. Вони не знали, як зі мною зв'язатися, тому вирішили дати саме папірець з текстом. Не питай, чому вони закортіли спробувати зв'язатися зі мною саме таким чином, бо я й сам не знаю. Але факт залишається фактом. Вони ніби хотіли зі мною заключити щось по типу контракту - я допомогаю їм, вони допомагають мені. Або ще комусь з Албанського Ринку, у кого є проблеми. 

— Проблеми?...

— Так, проблеми. Вони могли би помститися за людину, хакнувши телефон її так би мовити нестерпного ворога та зробивши зі смартфоном ворога щось ну дууже погане. Я... Гм, не вважай мене слабким, але я, якщо бути чесним, трохи струсив перед ними. Звісно, гарантії того, що вони дійсно добре можуть взламувати особливо нема. Але...

— Я зрозуміла, можеш не продовжувати. - Різко сказала дівчина. - Якщо тобі не приємно про це говорити - то так і скажи.

    Я промовчав і трохи відступив. Подивився на ділянку неба, яке тут було добре видно. Ну, принаймні, вона не почала скаржитися. Хоча сповна має право це зробити...

   Зорі сьогодні дуже гарні. Мерехять собі легенько, ніби й проблем у них нема. Може, ефект гарноти додає безхмарність на сьогоднішньому небі? Та й вітер так приємно дує в лице. Як інколи гарно ходити без маски на обличчі.

— Чи можу я зайти до тебе? - Більш тихо запитала мене дівчина через декілька доволі довгих хвилин і я здригнувся, бо гадав, що ЧервонийПил вже давно пішла.

— Так, проходь. - Я відгородив кропиву так, щоб дівчина могла нормально пролізти в діру.

— Це не обов'язково. - Мовила вона і вже через декілька секунд опинилася поряд зі мною.

   Я відвернувся від неї, сподіваючись, що вона не побачила мого лиця. Замість того, щоб намагатися при слабкому світлі зорь хоч трохи його спробувати роздивитися, ЧервонийПил натомість так само тихо запитала:

— Чи можна мені тобі про щось розповісти?

— Так, якщо в тебе є якесь бажання. Я не розповім нікому нічого, якщо це таємниця.

— Я знаю, що ти не не розповісиш нікому. Мені хочеться тобі вірити. - Дівчина відвела погляд. - Мені дуже подобається один хлопець у школі і я хотіла би запитати в тебе поради - що подобається у дівчатах хлопцям?

   ЧервонийПил точно хотіла відволікти мене від думок про мою поразку. Тому я не можу точно знати, чи є цей хлопець у школі дійсно. Але й стверджувати про те, що його насправді нема я теж не можу. Я дивлюсь на ЧервонийПил, намагаючись підібрати потрібні ноти у голосі:

— Ти ще мене питаєш? - З сарказмом і невеликими веселощами одночасно у голосі запитую я. - Ти запитуєш поради про те, як привабити коханого хлопця у людини, яка навіть точного поняття про відносини не може тобі дати? 

   У очах дівчини враз з'явилися веселі бісики. Вона трохи посміхнулася, хоч я особливо цього через маску не бачив.

— Ну а що мені робити тоді? Сказати напряму "пупсик, іди до мене!" я не можу - соромно. Але все-таки так хочеться з ним поговорити... Він такий гарний, милий, спокійний! У нього такий гарний голос і характер! Він просто ідеальний для мене!