Епілог.

    Біль стискав залізними ланцюгами майже все моє тіло, доки я намагалась боротися з відчуттям, що я ось-ось можу вмерти. Я молила усіх Богів, яких тільки могла згадати, щоб нічого поганого не сталося як зі мною, так і з моєю дитиною.

   Стискаючи зуби, я намагалась не кричати, але стогони болю всеодно вирвалися з моєї груді кожного разу, коли я думала, що такого не буде. Ноги легенько здригнулись від ще одного спазму. Хтось крикнув мені:

— Ще трохи!

   Легко їм казати, коли вони не відчувають тієї болі, яку відчуваю зараз я. 

   Руки спітніли, й почали трохи тремтіти. Я відчувала, що якщо один раз відпущу одну з залізних ручок, які зараз були здавалось, єдиною моєю опорою, я не зможу далі боротися.

   Хотілося горлати на все горло. Здавалось, що мене розпирає зсередини, й ніхто не може мені допомогти. Але я продовжала боротися, розуміючи, що далі можливо буде легше.

   Я відчула, як легені трохи стисло від браку повітря. Тепер я зверталась до Богів з проханням, щоб не стався ще й припадок.

    Біль почав потихеньку зникати, коли лікарі нарешті дістали маленьке тільце дитини. Я повільно відкрила очі, врівноважуючи дихання. Погляд повільно й мляво блукав по білій кімнаті. Це все-таки сталося. Нарешті...

    Але, чому дитина не кричить? Я повільно подивилась у іншу кімнату, де бігали лікарі довкола маленької дитини. Що сталося? Невже вона померла під час родів? Або з нею щось сталося, доки вона була ще всередині мене? Та ні. Я не робила нічого такого, що могло нашкодити дитині. Тоді чому ж...

   Крик маляти змусив мене видихнути з полегшенням. Я навіть трохи посміхнулась, розуміючи, що ми обоє змогли вижити після пекельних пологів. Я навіть і не думала, що усе буде так складно. Але ми змогли. Хоч я й відчуваю сильну слабкість по всьому тілу, я пишалась собою й дитиною, що ми обоє змогли пройти через цей важкий шлях.

   Коли я вже збиралась знову покласти голову на подушку, щоб трохи відпочити, до кімнати зайшов Рагнар. Трохи нахилившись, він ніжно поцілував мене у лоб. Посміхнувшись, він тихо сказав:

— Ти змогла. Вітаю тебе.

   Мені дали потримати нашу новонароджену доньку. Лікарям на диво вдалося її трохи заспокоїти, і маленька Еві повільно засинала на моїх руках. Я легенько притисла дитину до себе, відчуваючи велику любов та ніжність до неї, й схоже, Рагнар відчував те саме.

   Коли через деякий час в мене забрали дитину - я не хотіла цього, але розуміла, що мені треба трохи відпочити, Рагнар трохи стиснув мою долоню в своїй, тихо мовивши:

— Я подбаю про документи. А ти відпочивай.

   Коли чоловік кудись пішов, а мені допомогли перейти до іншої кроваті, я повільно заплющила очі, й вмостившись так, щоб мені було зручніше, спробувала заснути. Так, страхи, що ми будемо поганими батьками, ще залишалися, але вони були вже не такими сильними, як до цього. Тепер мене більше хвилювало те, чи зможемо ми подбати про дитину добре у її перші роки життя?

   Все-таки, коли дівчина тільки народилась, вона дуже слабка, й мені навіть здається, що якщо я зроблю один єдиний неправильний рух, і дитина зламається. Але, гадаю, ми зможемо справитися. Принаймні, я на це дуже сподіваюся.