Глава сьома. Нове здивування.

   Пройшло три місяці з того моменту, як мені дозволили залишити дитину. Мій живіт трохи виріс за цей час, і мене це дуже лякало. Він постійно нагадував мені про те, що я вагітна. Вагітна від монстра, який не питав, чи я сама хочу цього. Ніколи не зможу йому цього пробачити. Ніколи...

   Соломія все частіше почала ходити по лікарях, бо вже потихеньку наближається час, коли вона ось-ось народить. Тому я майже не бачу її. 

   Дівчині вдалося Рагнара вмовити, щоб ми спали в одній кімнаті, бо Соломії було не дуже зручно спати одній. Вночі вона могла встати, бо їй потрібні були якісь ліки. Я могла їх принести. Я могла також допомагати їй з якимись «проблемами» вагітносі.

    Сьогоднішній день особливо не відрізнявся від інших. Соломія знову пішла до ще якогось лікаря ще зранку, тому спілкуватися мені було особливо ні з ким. Коли настав повноцінний день, і я взялася читати нову принесену мені книгу, до кімнати різко увійшла одна з тих дівок, яких я бачила до цього лиш декілька разів. У своїх руках вона несла щось довге й м'яке. Можливо, якийсь одяг. Але що саме?

— Вдягнеш це ввечері, десь о п'ятій годині. - Проговорила вона милозвучним голосом, поклавши якийсь одяг на мою кровать якраз поряд зі мною.

   Коли я хотіла запитати, нащо вдягати, і що це взагалі таке - я ще не встигла його достатньо роздивитися, - дівчина так само швидко вийшла з кімнати, залишаючи мене саму. Цікаво, що за одяг?

   Я обережно торкнулась того, що мені принесли. На доторк воно було м'яким і приємним. Трохи піднявши це щось і більш уважно придивившись, я зрозуміла, що це була тендітна сукня ніжно рожевого кольору.

   Нащо мені її вдягати? Я не буду цього робити, хоч головою об стінку бийся! В житті ніколи не носила такого, бо ненавиділа, і тепер на тобі - вдягай. Так ще й сьогодні! Не дають мені часу звикнути з думкою, що коли-небудь я все-таки вдягну його.

    Для кого мені його вдягнути? Для Рагнара? Ага, не дочекаються, щоб я для цього монстра вдягнула таке. Я не збираюся робити з себе посміховисько, виходячи в люди у цьому. Не хочу, а значить і не буду. Вони не посміють мене змусити.

   А все-таки, чому та дівчина принесла мені цю сукню?... Рагнар і без того може до мене дістатися. Якась жалюгідна сукня йому не буде якоюсь особливою перешкодою. Я трохи наморщилася, згадуючи те, що намагалась за цей час агресивно забути.

    Я глибоко видихнула. Добре, поживемо - дізнаємося.

..

..

..

..

..

— Воно таке гарне!... - Повторила Соломія, роздивляючись сукню, і намагаюсь торкнутися її в кожному місці одночасно, ніби ніколи нічого такого не бачила. - Ось би воно було для мене... - І глянувши на мене, додала: - Рагнар явно тобі симпатизує за останній час, раз шле таке.

— Ти гадаєш, це саме він відіслав ту дівчину, щоб вона дала мені її? - Запитала я.

— А хто ж іще? - Запитала у відповідь подруга, продовжуючи розглядати одяг. - Він явно не підпускає до тебе когось достатньо близько, щоб ти не знайшла собі якихось союзників. 

   Я на декілька секунд знову задумалась над тим, нащо Рагнарові купувати мені подібні речі. Нащо йому це? Його логіку я не можу зрозуміти до сих пір.

— Я не певна, що та дівчина сама захотіла б піти до магазину й купити тобі щось таке. - Продовжила Соломія. - Бачила я її. Пихата вона дуже, і на твоє місце явно мітила, доки ти не з'явилася.

   Так це ще й любовний трикутник? Твою ж наліво... Казала мені бабуся, що коли ти про хлопця майже нічого не знаєш, точно в біду потрапиш. От і вилізло тобі...

   Та й до того ж, чого це Соломія подумала, що між мною і Рагнаром щось може бути? Це ж нонсенс! Хоча, вона ж не знає про мій стан зараз, тому й гадає так. І я не маю права засуджувати її за ці думки. 

— Але схоже, доля на твоїй стороні.

  Глибоко зітхнула. Я була не певна, що вона взагалі до мене коли-небудь поверталась за останній час.

— Будь ласка, вдягни її. - Різко мовила Соломія. 

   Я підняла здивований погляд на подругу, трохи вигнувши брову. Вдягнути? Сукню? О, ні, ні, ні! Ні за що! Ніколи! В останній раз, коли я вдягала сукню чи плаття - я не пам'ятаю, що саме останнім я вдягала, - я відчувала себе принижено.

— Для чого тобі це? - Запитала я.

— Мені хочеться подивитися, як ти виглядала б, якби вдягла цю сукню. Будь ласка, лише один раз.

   Я примружилась, дивлячись на подругу. Якщо їй так хочеться, я вдягну його. Все-таки, мені й самій потихеньку стає цікаво, як я буду в ньому виглядати.

    Пройшло декілька хвилин, я нарешті вдягнула те прокляте плаття. Було трохи важкувато зробити це, бо я вже встигла забути, як правильно вдягати подібний одяг. Але коли я повернулась до подруги, то не змогла зрозуміти, що вона відчуває зараз. Вона роздивлялась мене, не відриваючи погляду.

— Погано, так? - Запитала я, оглядаючи себе в тих місцях, куди міг потрапити мій погляд. - Я знаю, що бридко виглядаю у сукні. 

— Та ні, ти виглядаєш досить гарно. - Мовила Соломія, і перед тим, як я встигла ще щось сказати, подруга продовжила: - Тобі навіть цей колір підходить. Ти в ньому стаєш більш... Ммм... Гарна.

  — Угу, гарна... - Мовила з легким сарказмом я, відводячи погляд від сукні, яка ледь торкалась підлоги.

   Так, колір мені подобався. Мені подобаються ніжні кольори. Особливо ті, які «переплітаються» з білим, або іншими подібними кольорами.

— Ну як ви тут? - Запитала дівчина, яка заходила до нас днем, і яка принесла мені плаття. Кинувши погляд на мене, вона легенько посміхнулась. - Воно тобі личить.

    Та що усі заладили з тим, що це плаття мені йде?! Поглянувши на Соломію, дівчина сказала їй, що якийсь хлопець, якого я теж не знаю, чекає її. Подруга хоч трохи насупилася, але кивнула, показуючи, що усе зрозуміла. Коли вона вийшла швидко з кімнати, дівчина подивилась на мене.

— Тебе теж вже чекають.

— Хто саме? - Запитала я швидко.