Глава шоста. Неочікувана розмова.

   Я сиділа й читала книгу. Як же добре, що я дійсно могла замовити хоч щось. Коли на цьому тижні до мене знову зранку заходила Соломія, щоб занести їжі, я попросила її потім попросити, щоб мені дали книгу і яку ніяку, але настільну лампу. Бо за останній час мою подругу через те, що вона потихеньку наближалась до «піку» своєї вагітності, водили на прогулянки й навіть водили декілька разів до лікарів на огляд.

— Ці зарази підробили документи на моє ім'я, і тепер мені типу вісімнадцять років. - Пожалілася мені учора Соломія, збираючись вже йти до своєї кімнати. - Лікарі чомусь не хочуть навіть трохи перевірити документи.

— Назвати би їх якомога бридкіше, і матів би додати, але не хочу при тобі висловлюватися. - Мовила я, спробував трохи посміхнутися, щоб підтримати дівчину.

   Подруга трохи посміхнулась. І сказавши коротке «на добраніч», вийшла з моєї кімнати.

   Коли настав новий день, і я вже сама сходила до їдальні, трохи поїла, повернувшись, побачила три книги на столі й металеву лампу. Це мене трохи порадувало. Я, звісно, могла мабуть замовити ще щось, але боялась, що окрім того, що мені відмовлять, Рагнар може на це потім звернути увагу. Типу, «ми тут тобі носимо усе, що ти просиш. Ми до тебе з усією душею, бо гірше було б набагато, а ти не хочеш нам віддавати Албанський Ринок. Як там можно?»

    Зараз мої очі на декілька секунд відірвалися від сторінок книги, думаючи про те, що сталося в сюжеті до цього. Головний герой, хлопець, молодший від мене на рік, намагався втекти з якогось загадкового червоного лісу, який наче не випускав його. Куди б не пішов хлопець, той ліс не скінчувався, наче головний герой йшов постійно туди, звідки прийшов. Ніби цей ліс - був усім світом, який був довкола хлопця, і він не міг звідти ніяк втекти.

   Це нагадало мені той момент, коли я декілька днів тому невдало спробувала втекти. Я стояла в тих коридорах, які наче ніколи не закінчувалися, і не знала, куди мені треба йти наступного разу.

   Коли я ось-ось повинна була дійти до середини історії, хтось тихо постучав у двері. Щось нове. Ніхто раніше не стукав, навіть Соломія. Я відірвада знову погляд від книги, трохи роздратована тим, що мені не дали почитати, бо я зупинилась на цікавому моменті. Хто б це міг бути?

  Я трохи напружилась, коли побачила Рагнара, який не чекаючи відповіді, зайшов тихо до кімнати. Я хотіла було мовити щось в'їдливе, але швидко прикусила язика, слідкуючи за тим, як чоловік повільно сів на місце Соломії - на край моєї кроваті.

    Деякий час ми мовчки дивились один на одного. Ніхто з нас не знав, з чого треба почати.

— Навіщо ти прийшов? - Нарешті запитала я. - Знову зробити щось погане? Ти вже зробив, молодець. Нічого не скажеш. - Я почала відчувати, що злість усередині мене почала потихеньку зростати. Я вже не могла зупинитися. - Що ще? Хочеш мене залякувати? Так вперед. Я буду триматися до останнього, і так просто не збираюсь здаватися.

  Я затнулась, подивившись на Рагнара. Чоловік мовчки слухав мене, спокійно дивлячись на моє обличчя. Він ніби застиг. Світлі очі дивилися тільки в мої. Я перегнула палку. От не вмію я тримати язика за зубами, коли це треба... Нарешті, глибоко зітхнувши, Рагнар мовив:

— Я хотів вибачитися за те, що сталось тоді. - Його голос був рівним, хоча я була певна, що за цим ховається щось більше, ніж звичайний холод. - Тоді я поводився тупо й нелогічно по відношенню до тебе, хоча не мав цього робити. Я розумію, що зараз попрошу зробити важку річ, але я тебе прошу пробачити мене за те, що я зробив.

    Швидко ж він змінив свою думку. А до цього мовчав, немов риба. Що змусило його змінитися у цьому плані? Чому він захотів вибачитися, хоча я певна, що ніколи б не зробив цього? Він зробив це з власної волі, чи його хтось «підштовхнув» до цього рішення?

— Я про це подумаю. - Мовила повільно я, трохи вигравши для себе часу на роздуми.

   Я не готова була прямо зараз вибачати його. Або у найближчій час. Тому цей час потрібен був, щоб подумати й дати точну відповідь, коли я буду дійсно готова до цього.

    Рагнар трохи примружився, ніби хотів сказати щось про це, але потім все-таки кивнув. Змирився. Все-таки, такі речі дійсно треба обдумувати якийсь час перед тим, щоб дати точну відповідь. Бо якщо скажу щось не те, це може мені у майбутньому вилізти ні тим боком.

— Як тебе звуть? - Різко запитав він. - По-справжньому а не так, як тебе кликали на твоєму Ринку. - І додав: - Мене ось Дімою.

   Цікаво, це його справжнє ім'я? Чи він просто назвав те, що прийшло йому в голову першим? А чи варто мені йому довіритися й сказати своє справжнє ім'я?

— Марія. - Збрехала я, коли в голові різко з'явився план того, що я можу сказати, коли Рагнар дізнається, що я збрехала.

   Я звісно не певна, що колись Знищувальники - І сам Рагнар, - дізнаються моє справжнє ім'я, але якщо все-таки дізнаються і запитають, чому збрехала... Скажу правду - просто не довіряла, а потім ніхто й не питав надалі. Все-таки, як на мене, це краще, ніж заморочувати голову й придумувати продуманий план, щоб моя ще більша брехня здавалась правдою.

— Пробач мене будь ласка за таке запитання... - Рагнар ще трохи примружився. - Але ти зробила тести на вагітність?

   Я промовчала. Лиш подивилась на невеличкий стіл, який стояв поряд зі стіною й на якому окрім принесених книг лежали ще й тести.

   Чоловік встав і підійшовши до нього, обережно взяв усі три. Почав розглядати. Він робив це декілька довгих секунд, якщо не хвилин, і я встигла навіть подумати, що Рагнар різко втратив зір, тому й розглядав їх так давно.

    Нарешті чоловік гмикнув.

— Я навіть у якомусь сенсі радий, що ти вагітна. Що у нас буде дитина.

   Ці слова різко вдарили мене. Він... Радий? Навіть трохи, але радий цьому?

— Що ж. - Чоловік знову сів напроти мене, і я нарешті відклала книгу. Наша розмова затяглася. - Ти можеш залишити цю дитину. Не обов'язково її вбивати.