Глава четверта. Тест.

   Гроза не давала мені нормально заснути. Інколи бив десь там грім, а крізь невелике віконце, через яке міг пролізти тільки горобець, до кімнати інколи пробивалося срібло блискавки. Я інколи дивилась на вікно, сидячи на кроваті й думаючи про різне, що тільки в голову прийде.

    Цікаво, що зі мною буде далі? Чи з'явиться дитина? Якщо й з'явиться, то що вже з нею буде? Якої статі вона буде, і що першим скаже? Чи вб'ють її або його? А мене? Може, нас помилують і все-таки відпустять? Хто його знає. Вони здатні на багато речей, доки я поряд з ними й не можу втекти.

   Але чи вдасться мені взагалі втекти звідси? Може, якщо я знову спробую зробити це, зі мною зроблять щось ще більш погане, ніж до цього. Тому треба конкретно так продумати план своєї втечі, щоб не було ніяких казусів і все пройшло добре, якщо не ідеально. Бо якщо вони бачать, що я безпорадна, у мене нема продуманого плану і поряд зі мною нема когось «свого», вони знають, що можуть робити зі мною майже все, що захочуть.

   За чорними хмарами потихеньку наставав ранок, а за ним тягнувся і день. Я не помітила, як Соломія зайшла до кімнати й знову сіла на край моєї кроваті. На цей раз я сіла, звісивши ноги й доторкнувшись ними до підлоги.

— Ось все, що ти замовляла. - Мовила дівчина, трохи посміхнувшись.

— Дякую. - Я теж посміхнулась. - Як ти?

— Все добре. Правда, малий трохи розбушувався й тільки під ранок мене штовхати перестав. - Дівчина тихо й коротко засміялася. - А ти як? - Запитала вона у мене, коли перестала сміятися.

— Не погано. - Мовила я, й хотіла розповісти що сталося, але лиш коротко мовила: - Потихеньку приходжу в себе після однієї ситуації.

   Я бачила, що у очах Соломії з'явилась цікавість. Їй дуже хотілось дізнатися, що сталось зі мною, але вона не запитувала. Але правду я не могла їй сказати. Не зараз. Не готова ще. Коли-небудь потім, коли я готова розповісти дівчині усе, що можу про моє становище зараз.

   Я поїла швидко. Їжа здавалась просто чудовою - вміють все-таки готувати, якщо схочуть. Звісно, не якісь ресторани, мимо яких я проїжджала, сидячи у повному тролейбусі на і з додаткових, але це вже набагато краще, ніж те, що вони давали мені раніше.

— Я хотіла дещо в тебе запитати. - Мовила я врешті. - Як ти сюди потрапила? Бо я певна, що ти так просто не прийшла би до Знищувальників. Ну, якщо це звісно не секрет.

— Ще колись я дізналась про як ти їх назвала Знищувальників у інтернеті. У них була група в телеграмі, куди вони мене додали, як« свою». Тобто, якийсь час - та й зараз, поки що, - я була за них. Потім вони запропонували зустрітися, і я була рада, що багато хто з них живе в моєму городі. Коли я прийшла, вони забрали мене сюди під приводом, що покажуть, де вони зазвичай зібрання роблять. А потім просто не випустили, й звідтоді я майже не була на вулиці. А якщо й була, то тільки з кимось, щоб не втекла.

— Співчуваю. - З легким сумом мовила я.

   Їй так само не пощастило, як і мені самій. Її теж тут утримують, не даючи нормального шансу піти через свою недовіру.

— Слухай, а якщо твоя вагітністю зіграє тобі на руку? - Різко запитала я, коли мені у голову прийшла одна цікава, як мені здалось, ідея. Дівчина запитально подивилась на мене, і я продовжила: - Якщо ти будеш народжувати - або вже будеш зовсім близько до цього моменту, тебе треба буде в лікарню - чи куди там жінок з такою «проблемою» забирають. Тобі ж всеодно треба буде на огляд, щоб з плодом усе було добре, тому вони не зможуть тебе тримати. Якщо звісно у них є моралі й вони хоч трохи людяні... Коли ти народиш, ти через декілька днів можеш відмовити лікарів, щоб вони казали усім, хто тільки до тебе прийде, що ви з дитиною дуже слабкі, тому випис з лікарні може статися як мінімум тільки через місяць - два. За цей час малий - або мала, не знаю, хто в тебе народиться, я не Ванга, - стане трохи сильнішим, і ти зможеш втекти одним ранком, коли ніхто тебе не бачить. Якось так.

   Дівчина довго мовчала, не знаючи, що можна сказати. Потім повільно кивнула. 

— А що буде з тобою? - Тихо запитала вона.

— Я щось придумаю. - Мовила я.

   Шанс того, що я була вагітна, був дуже малий. Навіть якщо я опинюся «при справі», у мене буде ще декілька місяців, щоб придумати план.

— Що ж, тоді я зараз віднесу підніс, й прийду до тебе через декілька хвилин.

— Чи можу я пройтися з тобою? - Запитую. - Мені всеодно тут особливо нічого робити й нудно сидіти самій. Якщо ти не проти звісно...

— Не проти. - Дівчина трохи посміхнулася.

   Коли ми були вже біля дверей, я відчула неприємне відчуття, яке повільно підіймалося десь знижу мого живота. У роті з'явився легкий, майже непомітний присмак чогось солоного й холодного, наче я доторкнулась язиком до чогось металевого. Я давно такого вже не відчувала, але одразу зрозуміла, що то було.

— Слухай... - Повільно й тихо мовила я. - Мені щось погано...

   Соломія трохи злякано подивилась на мене. Вона зрозуміла усе без слів, побачивши, що я торкнулась свого животу, наче це могло щось змінити. Швидко метнувшись назад до кімнати, вона кинула підніс на кровать, і підійшла швидким кроком до мене. Я відчула руку дівчини, яка намагалась допомогти мені дійти як я зрозуміла до вбиральні.

   Потрібна мені кімната була майже поряд, тому довго йти не довелося. Через декілька секунд мій шлунок майже повністю спорожнів, утримавши усередині лиш маленькі часточки того, що я їла до цього. У роті тепер був ще більш мерзенний присмак, ніж той, який був до цього. Краще був би минулий, ніж цей, який з'явився після того, як мене перестало нарешті нудити.

   Я повільно встала на підлогу. Ноги трохи тремтіли, тому був невеликий відсоток, що я можу впасти. Добре, що Соломія була поруч. Вона стояла в проході, стурбовано дивлячись на мене.

   Я на секунду подивилась у дзеркало. Очі були ледь схожі на очі живої людини. Я трохи схудла за той час, що була у Знищувальників. Мені навіть на секунду здалося, що й волосся з мене трохи випало за останній час.