Глава друга. Спроба втекти.

   Я лежала на кроваті й дивилась в стелю, обдумуючи те, що зі мною відбулося за останні декілька днів, що я тут знаходилася. Тут я вже майже тиждень, і нічого особливо цікавого не відбувається. Мені інколи дають поїсти, і все. Ніхто зі мною не розмовляє, як би я не намагалась завести розмову. Коли зі мною перші три дні ніхто не розмовляв, у мене було відчуття, ніби я хвора на якийсь-то небезпечний вірус, і тому всі бояться бути зараженими. 

   Але я швидко до цього звикла. Їм мабуть забороняють зі мною розмовляти. Можливо, Рагнар знає, що серед його «підданих» є хтось, хто може почати розмовляти й потім просто не замовкне. І тоді розбовтає деякі секрети. Чи зможу я знайти таку людину? Якщо знайду й спробую підчепити за потрібне місце в розмові, його інформація може мені допомогти втекти звідси.

   Так, що треба першим дізнатися? Те, наскільки близько мені до потрібного виходу і як мені до нього добігти. Після цього треба дізнатися, коли міняються люди на посту. Але це я можу й сама дізнатися без допомоги, бачачи через щілини в двері, о котрій приблизно вони змінюються. Так само треба дізнатися, що відбувається і знаходиться довкола будівлі, де ми зараз знаходимся. А потім вже думати, що робити далі.

   Я перевела погляд на двері, коли за ними почулися тихі кроки. Прийнявши положення сидячи, чомусь прийшла думка, що йдуть до мене. Але ні, я помилилась. Змінюються вартові. Зараз одні з них йдуть по коридору наліво, через декілька секунд з'являться інші. 

    Але я не можу зараз втекти, мало що знаю про територію довкола. Чи все-таки можу? Я швидко зіскочила з кроваті й якомога тихіше підійшла до двері. Поклала руку на залізну ручку й спробувала потягнути на себе важкі двері. Заперті. Чорт. Я відвернулась від двері. Може, є якась скріпка чи щось схоже на неї? Та ні, я прошарила тут усе вже декілька разів до цього. Знищувальники конкретно так підготувалися до мого ув'язнення. Зараза...

   Так, думай. Якщо в мене нема чим відкрити двері, значить треба підловити момент, коли хтось відкриє їх. Що робити тоді? Одразу чкурнути, куди очі дивляться? Ризиково, схопити майже одразу можуть. Все-таки я території не знаю, тому можу швидко заплутатися. А їх тут по-перше судячи з усього дуже багато, а по-друге деякі з них - якщо не всі, - можуть знати усе приміщення. Тому мені треба обстежити хоча б половину будівлі. Але як?

   Я зиркнула в куток, де була невелика тумбочка. Я її теж багато разів перевіряла, але тільки два рази. Та й не повністю, бо інколи забувала перевірити то там, то тут. Чи варто мені знову її перевірити більш уважно про всяк випадок?

    Всілася на кровать. Біля дверей вже повільно проходило двоє охоронців - одни з тих, хто охороняв це приміщення. Хтось з них почав розмовляти. Почувся звук, як прогортається ключ у замку. Голоси стали більш гучні, й коли звук скрипу швидко обірвався, почулися тихі кроки. Вони кудись пішли. А що, якщо...

   Двері тихо, без єдиного скрипу відкрилися, коли я спробувала вийти. Так, шанси з'явилися. Хоч дуже малі, але все-таки з'явилися. Вони чомусь хотіли зайти до мене, їх кудись схоже покликали, й забувши закрити назад двері, вони кудись пішли.

   Я повільно йшла вперед, намагаючись ступати якомога тихіше. Інколи заходила за якісь кути, щоб скритися від Знищувальників, які рідко, але ходили тут. Одного разу майже натрапила на одного такого, але вчасно змогла сховатися. Він не помітив, і це було добре.

   Крок. Відчуття, наче я повільно наближаюсь до виходу. Ще крок. Новий поворот у ще один здавалось, безкінечний і трохи темний коридор знову зник десь позаду. Коли я завернула за новий вугол, легенько здригнулась. Здавалось, що я вийшла на той шлях, звідки я прийшла. Попереду знову був такий самий коридор з декількома дверями в стінах, які, я була певна, вели до однотипних кімнат - таких же самих, як і в мене.

   Деякі лампи тихо гуділи, наче тисячі злих бджіл, вулик яких знайшла якась людина й необережно зазирнула досередини, при цьому залізши туди рукою. Одна з них навіть інколи мерехтіла, або взагалі вимикалась. Але через декілька секунд знову загорялась, але світла якось, особливо не додавалось. Ось що значить бути зайвим у якомусь колективі - як би і скільки ти не намагався світити, інших ти всеодно не наздоженеш. А тим паче не пережереш.

   Холодні руки обережно торкнулись моїх плечей, і я знову здригнулась від несподіванки. Пальці трохи стиснули їх, наче хотіли вижати таким чином з мене усі сили, які я тільки мала. Або ж затримати, щоб на випадок, якщо я різко захочу втікати, утримати мене біля себе. Я не встигла помітити, як до мене підійшли позаду, хоча шанс, звісно, був.

— Ну і що ж ми тут ось такі робимо? - Голос Рагнара був крижаним. 

   Здавалось, чоловік хотів навіть лезом тільки з гостро заточеного льоду порізати мені горло. Бо ось воно, поряд з ним - ніяк не захищене.

   Я промовчала. Рагнар теж мовчав, проїдаючи холодом мою голову. Він ніби знущався з мене, хотів почути від мене відповідь, хоч і знав, що саме я скажу йому. Ненавиджу, коли так роблять.

   Чоловік різко розвернув мене і потягнув за собою, стискаючи на цей раз мою праву руку. Я не сперечались, бо всеодно не змогла бо вибратись з його хватки, яка чомусь нагадувала хватку сови - якщо будеш намагатися вирватися, тим сильніша буде хватка. Але якщо розслабилися, сова потихеньку відпустить тебе.

   Може, й тут таке буде? Може, якщо я трохи розслаблю руку, і Рагнар теж послабить свою хватку? Та ні, дурня якась. Він мені не довіряє, чому йому мене відпускати?

   Коли ми опинились в моїй кімнаті, чоловік різко штовхнув мене, змусивши влипнути у стінку. Я хотіла було повернутися, щоб побачити, що відбувається, але тіло наче не слухалось мене. По ньому повільно розтікався біль, який потім посилився, коли чоловік зробив те, чого я взагалі не очікувала.

..

..

..

..

..

   Моє тіло сильно боліло, коли я намагалась знайти на кроваті більш зручну позу. Не хотілося нічого робити. Навіть дихати не хотілося. Коли я нарешті вляглась, то відчула легкий біль, коли вдихала повітря, який, якщо не помиляюсь, з'явився після того, як мені зробили рани в легенях. Цього болю я не до цього майже не відчувала, або ж просто звикла до нього. Але після того, що сталося, я відчула його знову.